Раян кивнув, натиснув контролер свого крісла, і вони почали поволі підніматися пандусом до каплиці крематорію. Ганна не знала, на що чекати всередині. У прохолодній темряві стояли, схиливши голови, лише двоє людей — ті, кого вона так боялася побачити. Адже що вона скаже їм? Що можна сказати батькам, котрих спіткало найстрашніше?
Та зрештою слова виявилися непотрібними.
Його мати підійшла і мовчки обійняла її. Вони обидві завмерли у світлі вітражного вікна, що купало їх у морі синіх і зелених барв. Потім заграла органна музика. Ганна витерла очі й обернулась обличчям до вікарія, що виголосив:
— Ми зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять Г’ю Ентоні Бленда.
І тоді вона зрозуміла, що все справді позаду.
— Пологовий в інший бік! — крикнула жінка за стільницею, коли Ганна пройшла через головний вхід і рушила коридором до ліфта.
— Я знаю, — озвалася вона через плече. — Я до чоловіка.
У ліфті Ганна відчула повільні поштовхи дитини. Десь за останній тиждень вони змінилися — не сповільнилися, як постійно наголошували акушерки. Однак після звичної шалено-бурхливої активності вона відчувала, що рухи стали обдуманішими. Дитина зростала, а тому мала дедалі менше місця, щоб соватися й перевертатися. «Повернулася голівкою донизу, — сказала акушерка під час останньої консультації. — Не можу обіцяти, що так і залишиться, але... тримаємо кулачки».
Ганна поклала руку на тверду кульку, що випиналася трохи нижче від ребер. «Це сіднички, — пояснила акушерка, обвівши довгий круглий вигин її живота. — А ось хребет».
Ліфт задзвенів, і Ганна вийшла, повернула праворуч і пішла коридором до Віллової палати.
Він сидів у ліжку, говорив з лікарем і кивав.
Ганна зупинилася, щоб не переривати розмови, але Вілл, побачивши її, одразу ж засяяв на обличчі.
— Ганно, заходь, сідай. Докторе Джеймсе, це моя дружина Ганна.
— A-а, то ви щаслива жінка. Тримаймо кулачки, щоб у великий день він був знову на ногах, — мовив лікар і вказав поглядом на її живіт.
— Доктор Джеймс сказав, що, можливо, мене завтра випишуть, — повідомив Вілл, широко усміхаючись.
— За певних умов, — суворо додав лікар. — І з дозволу ерготерапевта. Ваша дружина, очевидно ж, не зможе вас піднімати. Самі маєте справлятися з туалетом і так далі.
Вілл скривився й кивнув, але Ганна бачила, що він змирився з тими умовами. Він дотягнувся до неї та міцно стиснув її руку.
Згодом, коли лікар попрощався й пішов, Вілл поплескав по подушці біля себе.
— Залазь.
— Ти здурів? — запитала Ганна, глянувши на вузесенький клаптик ліжка, а потім донизу, на свої пишні форми. — Я туди не влізу.
— Швиденько, — мовив він і, зморщившись, посунувся вбік. — Влізеш. Триматиму тебе.
Ганна обережно, щоб не зачепити пов’язки на Вілловому животі, залізла на ліжко й примостилася поруч з ним. Вона сперлася на його руку, відчуваючи, з якою дивовижною силою він стискає її плече.
Згадала довге кошмарне очікування швидкої на темному пляжі. Його закривавлену слизьку руку у своїй руці. Те, як м’якли його м’язи, коли він раз за разом непритомнів і знову приходив до тями. Те, як її серце мало не зупинялося, коли відчувала дедалі слабший потиск його руки. Як думала, що тепер... що Вілл вислизнув від неї назавжди — у морок, так само, як і Г’ю.
Вони на секунду заплющила очі, даючи собі можливість ще раз усвідомити, якою жахливою була та ніч.
Потім розплющила їх і рішуче прогнала ті спогади з голови.
— Все гаразд? — запитала вона, намагаючись говорити бадьорим і діловим голосом. — Я не роблю тобі боляче?
— Ти не робиш мені боляче, — відповів Вілл. Вільною рукою він забрав волосся з її обличчя і так ніжно погладив щоку, що її серце стислося від кохання. — Тепер розкажи мені про ранок. Усе дуже погано?
— Ох, Вілле. — Вона прикрила обличчя рукою. — Жахливо. Бідні батьки. Вікарій був чудовий, але що він міг сказати? Як можна було вшановувати його пам’ять, знаючи те, що відомо всім?
— Я й досі дивуюсь, що вони дозволили вам усім прийти, — мовив Вілл. — Я про його батьків. На їхньому місці... не знаю. Я сказав би: «Жодних сторонніх».
Ганна повільно кивнула. Вона думала про те саме дорогою до крематорію: дивувалася, чому батьки Г’ю погодилися. Однак, відчувши, як мама Г’ю обійняла її, усе зрозуміла.
— Я теж. Та насправді... — почала була вона, а потім притихла, дивлячись через вікно на дахи Единбурга. — Насправді, думаю, вони знали, що нам теж треба попрощатися... Розумієш, про що я? Ніби завершення певного етапу або щось таке. І може... — вона добирала потрібні слова, — може, вони хотіли побачити мене. Переконатися, що зі мною та дитиною все гаразд. Навіть попри те, що він накоїв.
— Так, розумію, — відповів Вілл і заворушився, кривлячись від болю. Ганна відхилилася від нього, подумавши, що робить йому боляче, та потім зрозуміла, що він намагався взяти свій мобільний. — Ти бачила, — запитав він, тягнучи кінчиками пальців телефон, що лежав на шафці збоку, — що поліція зробила заяву щодо Невілла?
Ганна похитала головою.
— Ні, в інтернеті майже не сиділа. Що вони сказали?