— Я вас слухаю, міс, — мовив чоловік. Він був люб’язний, років сімдесяти, мабуть. Загалом скидався на дідуся.
— Моя подруга досі нагорі. Ви не могли би простежити, щоб вона дісталася додому без пригод? Вона трохи випила...
— Можете більше нічого не казати, міс. — Він по-змовницьки постукав себе по носу й підморгнув, але не так, як бармен: без хтивих ноток, а просто й добродушно. — Я особисто нагляну за всім. А де вона мешкає?
— Пеламський коледж. Вона студентка.
— Довіртеся мені. З нею все буде гаразд, — запевнив він і вказав поглядом надвір, де накрапав дощ, обертаючи кам’яні плити тротуару на темні дзеркала, а ліхтарі — на сплески золота. — А ви впевнені, що таксі не потрібне? Я можу записати його на рахунок містера Кларка.
Ганна усміхнулася, розуміючи, що він оцінив її одяг і вбрання Ейпріл, а тому добре уявляв, скільки грошей вона має на своєму рахунку.
— Дуже люб’язно, дякую вам, але ні. Усе гаразд, я маю плащ.
— Ну тоді добре. Гарного вечора, міс. Бережіть себе.
— Навзаєм, — відповіла Ганна.
Накинувши капюшон, вона вийшла на вулицю й поринула в дощовий зимовий вечір.
Ганна повернулася додому одночасно з Віллом. Вона саме шукала ключі в сумочці, коли почула тихе гарчання мотоцикла в завулку й угледіла яскраво-сліпуче світло, що наближалося до неї. Вілл під’їхав, зупинився, тоді вибив ногою підставку й розстібнув шолом.
— Як твій день? — запитав чоловік, а потім відвернувся, дістав із багажника свою робочу сумку й попрямував до вхідних дверей. Увесь цей час Ганна вигадувала відповідь, але навіть не знала, із чого почати.
Нагорі вона зітхнула й сіла в крісло, спостерігаючи, як Вілл зняв шкіряні штани та взявся розправляти складений піджак.
— Замовимо щось поїсти? — запитала вона, відганяючи мимовільне почуття провини через марнотратство. — Я не зможу готувати.
— Поганий день? — запитав Вілл, підвівши погляд, а Ганна кивнула й одразу пошкодувала. Їй не хотілося говорити про це, а тепер доведеться. Вона завжди звинувачувала Вілла за його закритість, а тому не могла бути такою самою. Крім того, мусила розповісти йому про похід до клініки. Це ж і його дитина — було б несправедливо приховувати від нього такі речі.
— Сьогодні зустрічалася з акушеркою, у мене був високий тиск, — мовила вона через силу. — Я сама винна. Бігла до клініки.
— Зрозуміло... — повільно протягнув Вілл. Він опустився на бильце дивана поруч і запитально глянув на неї. — Це дуже критично?
— Не знаю... Такий тиск може бути ознакою прееклампсії[5], ну а це вже не жарти. Хоч вони не думають на неї, та все ж попросили прийти наступного тижня на ще один огляд.
— Наступного тижня? — Вілл був незворушний на обличчі, але Ганна знала його досить добре й розгледіла проблиск глибоко прихованої тривоги. — Уявляю, як тебе це роздратувало. Щось не дуже мудро з їхнього боку. Могли б дочекатися, поки тиск спаде, і поміряти ще раз.
— Вони так і зробили, — зціпивши зуби, відповіла Ганна. — Але тиск не падав. Думаю, це через стрес... Боже, та не знаю навіть. Вона сказала мені піти додому й відпочити. Ну от я тут.
— Стрес? — перепитав Вілл, миттєво зреагувавши на це слово. Ганна захотіла вдарити себе. — Через що? Досі через Невілла?
Ганна мовчала.
— Ганно, кохана, ми ж обговорили це. Тепер усе позаду.
Джон Невілл помер. Час рухатися далі.
«Нічого ще не позаду, — хотілося процідити крізь зуби Ганні, — якщо я помилилася. Нічого ще не скінчено, якщо Ґерайнт Вілльямс має слушність, якщо через мої свідчення у в’язниці гнила не та людина. Якщо це правда, то до кінця ще дуже й дуже далеко». Та вона й звуку не мовила. Просто не могла. Не могла видавити із себе ці слова і визнати, що такий поворот подій можливий.
— Я дуже хочу чаю, — кінець кінцем озвалася вона, а Вілл кивнув і підхопився, радіючи, що може бодай чимось зарадити й побути хорошим чоловіком.
Слухаючи звуки чайника та дзенькіт чашок і баночок, що долинали з кухні, Ганна неохоче усвідомила, що мусить розповісти Віллові про ту несподівану зустріч у книгарні. Бо промовчати означало б зрадити. От лише як сказати?
— Вілле, — зрештою мовила Ганна, коли вони обоє всілися: він переглядав меню з доставою на дивані, а вона згорнулася під пухнастою ковдрою і гріла руки чашкою чаю з перцевої м’яти.
Він підвів голову.
— Чуєш, як щодо піци?
— Піца — це добре, але послухай, сталося ще дещо. Сьогодні.
— У клініці?
— Ні, на роботі. Той... той тип прийшов до крамниці.
Журналіст, про якого я тобі казала, той, що писав...
— Він прийшов до