— Ні, Пенкрофе, Спілет.
— Пане Спілет! — вигукнув моряк, стиснувши журналіста, якому ще ніколи не доводилося потрапляти у такі міцні обійми.
— Ух, Пенкрофе! — ледве вимовив Гедеон Спілет, бо йому аж дух перехопило. — Подякуйте також і Гербертові — він розпізнав тютюн, і Сайресові Сміту, що його готував, і Набові, котрий доклав стільки зусиль, аби не вибовкати таємницю!
— Друзі мої, не я буду, якщо рано чи пізно вам не віддячу! — розчулено мовив моряк. — Не забуду до самої смерті!
Зима настала в червні, що за кліматом відповідає грудню у північних широтах; головна турбота колоністів полягала тепер у тому, щоб забезпечити себе міцним і теплим одягом.
Улітку вони настригли з муфлонів вовни, і тепер належало перетворити цю цінну сировину в тканину.
Нічого й говорити про те, що Сайрес Сміт не мав чесальної, тіпальної, гладильної, прокатної, сукальної й прядильної машини, не мав ні прядки, щоб прясти вовну, ні ткацького верстата, щоб ткати вовняну тканину, й мусив удатися до найпростіших засобів, аби й не ткати, й не прясти. І справді, він вирішив не мудрувати, а скористатися тим, що волокна вовни, коли їх стискають, переплітаються і зчіплюються одні з одними, внаслідок чого утворюється повсть. Повсть можна виготовити найпростішим чином і, валяючи вовну, дістати досить грубу, але теплу тканину. Вовна у муфлонів була коротка, а для виготовлення повсті саме така вовна й потрібна.
Інженер за допомогою своїх друзів, у тому числі й Пенкрофа, котрий іще раз мусив відкласти спорудження судна, спершу взявся підготовляти сировину, — треба було передусім очистити наявну вовну від брудної маслянистої речовини, яку в ткацтві називають «жиропотом». Для цього колоністи поклали вовну у великі чани, залили її водою, нагріли до сімдесяти градусів і тримали при такій температурі цілу добу; потім її добре промили в содовому розчині, віджали, й вона стала придатною для валяння, тобто для виробництва войлоку — міцної грубої тканини, що не мала попиту у промислових центрах Європи й Америки, проте була безцінною на «ринках острова Лінкольна».
Як відомо, войлок знали з давніх часів, і перші вовняні тканини виготовлялися тим самим способом, який застосував Сайрес Сміт.
Знання в технічних галузях іще раз вельми знадобилися інженерові, коли виникла потреба в конструюванні валяльної машини, і він зумів застосувати ще не використовувану доти рушійну силу водоспаду.
То була найпростіша сукновальна машина. Вал, обладнаний кулачками, що поперемінно то піднімали, то опускали вертикальні вальці; ящики, призначені для вовни, по якій і били оті вальці; міцна дерев’яна рама, що з’єднувала весь цей пристрій, — ото й уся машина. Саме такою була вона протягом багатьох віків, аж поки винахідники замінили вальці компресорами й, переставши валяти вовну, почали її прокатувати.
Сайрес Сміт, як завжди, керував роботою, і справа посувалася дуже добре. Вовну валяли, попередньо змочивши її мильною водою для того, щоб волосинки стали слизькими й м’якими, краще зчіплювались одна з одною і не рвалися при валянні, тож із сукновальні виходили грубі полотнища войлоку. Шерстинки завдяки крихітним борозенкам і горбикам, що завжди на них бувають, переплелися і звалялися так щільно, що утворилася вовняна матерія, з якої можна було шити ковдри й одяг. Звісно, тій матерії було далеко до тканин з вовни мериноса, до мусліну, шотландського кашеміру, штофу, репсу, китайського атласу, орлеанської вовни, альпагу, тонкотканого сукна або фланелі! То був «лінкольнський войлок» — ще один місцевий острівний виріб.
Віднині колоністи мали теплі ковдри й одяг і могли без остраху чекати настання зими 1866–1867 років.
По-справжньому похолодало із двадцятих чисел червня, і Пенкрофові, на його превеликий жаль, довелося припинити спорудження судна; а втім, він був упевнений, що до наступної весни усе закінчить.
Моряка не полишала думка вирушити в плавання, аби обстежити острів Табор, хоч Сайрес Сміт не схвалював такої подорожі, вважаючи її марною забаганкою Пенкрофа вдовольнити свою цікавість. Та й хто їм міг допомогти на тому скелястому, напівпустельному острівці, що загубився в океані? Його тривожила ота майбутня подорож по невідомому морю у маленькому суденці на відстань сто п’ятдесят миль. А що, як, вийшовши в море, їхнє суденце не зможе ні дійти до острова Табор, ні повернутися назад до острова Лінкольна? Що тоді з ним станеться посеред сповненого небезпек Тихого океану?
