Сайрес Сміт часто розмовляв про це з Пенкрофом, але моряк і» незбагненною впертістю відстоював вигадану затію, напевне, сам не усвідомлюючи причини своєї впертості.
— Зрештою, — якось зауважив інженер, — я, друже, мушу нагадати вам, що ніхто не хвалив острів Лінкольна так, як ви, ніхто стільки не казав, що йому шкода буде розлучатися з цим островом, а тепер ви перший хочете його покинути.
— Лише на кілька днів, — умовляв Пенкроф. — Лише на кілька днів, пане Сайресе!
Туди й назад, аби тільки побачити, що воно за острівець!
— Але ж він не вартий острова Лінкольна!
— Я це знаю наперед!
— То навіщо вам ризикувати?
— Аби знати, що там відбувається, на тому острові Табор!
— Нічого там не відбувається й не може відбуватися!
— Хто його знає…
— А якщо здійметься шторм?
— Улітку шторми не страшні, — відповів Пенкроф. — До того ж, пане Сайресе, я вам ось що скажу: звичайно, треба все передбачити, тому я попрошу вас відпустити зі мною в цю подорож тільки Герберта.
— Пенкрофе, — мовив інженер, поклавши йому руку на плече, — як ви гадаєте, якщо з вами і хлопцем, котрий волею випадку став нам усім за сина, щось станеться, хіба ми зможемо пережити таке?
— Пане Сайресе, — з непохитною впевненістю відповів Пенкроф, — ніколи ми не завдамо вам такого горя. Ми ще повернемося до цієї розмови, коли настане час До того ж, гадаю, коли ви побачите наше судно, збудоване й цілком оснащене, коли ви переконаєтесь у його морехідних якостях після спуску на воду та обійдете на ньому наш острів, — адже ми зробимо це вкупі, — тоді, повторюю, я переконаний — ви відпустите нас, не вагаючись! Я не приховую: ваш бот буде найкращим у світі судном!
— Кажіть принаймні «наш бот», Пенкрофе, — відповів миттю обеззброєний інженер.
Отож розмова закінчилася нічим: ні інженер, ні моряк ні в чому не переконали один одного і згодом ще не раз верталися до цієї теми.
Перший сніг випав наприкінці червня. Колоністи заздалегідь заготували в загоні великий запас корму для худоби, аби щоденно туди не навідуватись, але вирішили, що наглядатимуть за нею хоч раз на тиждень.
Крім того, колоністи знову наробили пасток і випробували інженерів спосіб полювання. Скручений китовий вус заморожували в кульці криги, густо змащувала шаром жиру й розкидали на узліссі, там, де, як правило, звірі ходили до озера на водопій.
На превелику інженерову втіху, винахід алеутських рибалок діяв безвідмовно. На принаду попалися дюжина лисиць, кілька диких кабанів і навіть ягуар — їх знайшли мертвими, із шлунком, пробитим випростаним гострим китовим вусом.
Тут варто розповісти також про першу спробу колоністів установити зв’язок із світом, з людьми.
Гедеон Спілет уже не раз думав, чи не кинути в море пляшку з запискою, розраховуючи, що течія винесе її до населених людьми берегів, або чи не послати звістку про себе з голубом. Та хіба можна сподіватися, що голуби чи пляшка донесуть записку до землі за тисячу двісті миль? Сподіватися на таке — безумство.
Але 30 червня колоністи, хоч і не без труднощів, упіймали альбатроса, якого Герберт легко поранив із рушниці в ланку. Красень-птах належав до родини тих підхмарних велетнів, розмах крил яких сягає десяти футів, завдяки чому вони здатні перетнути навіть простір над Тихим океаном.
Гербертові кортіло залишити в себе чудового птаха, — рана в альбатроса швидко заживала, і хлопець мріяв приручити його, — але Гедеон Спілет пояснив, що не можна нехтувати нагодою зв’язатися через цього можливого кур’єра з узбережжям Тихого океану; Герберт зрештою здався — як-не-як альбатрос прилетів із краю, де живуть люди, і як тільки його випустити, він неодмінно полетить у рідний край.
Певне, Гедеон Спілет, у якому часом прокидався журналіст, у глибині душі не проти був віддати на волю випадку захоплюючий нарис про пригоди колоністів острова Лінкольна! Який бурхливий успіх чекав на власного кореспондента газети «Нью-Йорк геральд» і на сам номер газети, якби нарисові пощастило дістатись на адресу її головного редактора, вельмишановного Джона Бенетта!
Отож Гедеон Спілет написав стислу замітку, яку поклав у торбинку з непромокальної тканини разом із зверненням до кожного, хто її знайде, надіслати текст до редакції газети «Нью-Йорк геральд». Торбинку прив’язали до шиї, а не до ноги альбатроса, бо ці птахи люблять спочивати на поверхні моря; потім швидкокрилого посланця випустили на волю, і схвильовані колоністи довго дивилися в небо, аж поки він зник у туманній далині на заході.
— Куди він полетів? — запитав Пенкроф.
— До Нової Зеландії, — відповів Герберт.
— Щасливої дороги! — крикнув моряк, не покладаю-чись у душі на успіх такого роду листування.
Взимку знову відновилася робота в Гранітному палаці: лагодили одяг, майстрували різне’ начиння і, крім того, шили вітрила для судна, викроївши їх із тієї самої, здавалося, невичерпної оболонки аеростата.
