— Хай їм чорт! Вони можуть побігти на плоскогір’я! — вигукнув журналіст.
— А що тоді станеться з пташником? А поле!.. — закричав Герберт.
— Як вони опинилися на острові? — дивувався Пенкроф.
— Мабуть, перебігли через місток, — сказав інженер. — Хтось із нас забув його підняти.
— Саме так, — зізнався Спілет, — я, пригадую, залишив його, не піднявши…
— Гарний подарунок ви зробили нам, пане Спілете! — крикнув моряк.
— Що зроблено, того не вернеш! — урвав Пенкрофа Сайрес Сміт. — Краще подумаймо, що нам тепер робити!
Такі були питання й відповіді, якими перекинулися колоністи. Ніхто не сумнівався, що якісь звірі, перебравшись через місток, уторглися на узбережжя, а тепер піднявшись лівим берегом річки Вдячності, могли добратися за плоскогір’я Широкий Обрій. Тому треба, не зволікаючи, прогнати їх, а може, й стати з ними до бою.
— Але що ж це за звірі? — здивовано перепитували вони один одного, а тим часом гавкіт лунав дужче й дужче.
Герберт прислухався і, здригнувшись, згадав, що чув його, уперше побувавши поблизу витоків Червоного струмка.
— Це шакалові лисиці — крикнув він.
— Уперед! — вигукнув моряк.
І всі колоністи, озброївшись сокирами, рушницями й револьверами, повскакували в кошик підйомника і за хвилину спустилися на берег.
Коли шакалові лисиці збиваються в голодні зграї, вони стають страшенно небезпечні. Та колоністи, ні хвилини не вагаючись, кинулися в гущу звірів, і револьверні постріли, що розрізали вогняними спалахами темряву, змусили передні лави нападників позадкувати.
Найперше і найважливіше завдання полягало в тому, щоб не допустити чотириногих розбійників на плоскогір’я Широкий Обрій, — вони накоїли б страшного лиха в пташнику й на полі. Але звірі могли вторгнутися на плоскогір’я лише лівим берегом річки Вдячності, і, щоб перешкодити цьому, потрібно було стати нездоланною стіною на вузькій смужці берега між річкою й гранітною кручею.
Колоністи відразу це зрозуміли і за наказом Сайреса Сміта побігли в той бік; чотиринога зграя кинулась за ними.
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб швидко вишикувалися впоперек дороги. Поперед них стояв Топ, широко роззявивши велику пащу з гострими зубами, а за ним — Юп, озброєний сучкуватим важким кийком, яким розмахував, наче легкою палицею.
Ніч затопила все чорною пітьмою. Тільки спалахи пострілів, — а марнувати набої колоністи не мали права, — вихоплювали з темряви не менше сотні розлючених звірюк із палаючими, наче жар, очима.
— Не пропускайте їх! — крикнув Пенкроф.
— Не пропустимо! — відгукнувся інженер.
Та хоча звірі й не могли прорватися крізь живу перепону, вони знову й знову кидалися вперед. Задні лави насувалися на передні, й колоністи безупинно стріляли і рубали на всі боки сокирами. Землю встеляли купи звірячих трупів, але зграя, здавалося, не меншає, а більшає, нібилисиці бігли й бігли через місточок на березі річки.
Незабаром лавина звірів підступила впритул до колоністів, і тепер уже не обійшлося без ран, на щастя, дріб’язкових. Герберт вистрілив і убив з револьвера звіра, що, як дика кішка, вискочив на спину Набу. Топ люто кидався на шакалових лисиць і миттю перегризав їм горло. Юп, ніби оглухнувши, нещадно бив ворогів кийком, і марно йому кричали, щоб він трохи відступив назад. Напевне, маючи здатність бачити в темряві, він увесь час був у гущі бою і лише іноді лунко свистів, що свідчило про його надзвичайне збудження і втіху. В розпалі бою він вирвався так далеко вперед, що під час спалаху одного з револьверних пострілів його побачили оточеним п’ятьма-шістьма великими лисицями, від яких він затято й мужньо відбивався.
Зрештою, після двох годин січі перемога стала схилятися на бік колоністів. Ледь засіріло небо — це зіграло, безумовно, вирішальну роль, — лисиці стали задкувати, а відтак — тікати на північ через місток, який відразу звів за ними Наб.
Коли ж зовсім розвиднилося, колоністи нарахували на березі не менше як півсотні звірячих трупів.
— А де Юп? — закричав Пенкроф. — Де наш Юп?
Юп зник. Наб раз у раз гукав його, та Юп уперше не відгукувався на приятелів голос.
Усі кинулись на пошуки орангутанга, тремтячи на саму думку, що його роздерли звірі. Колоністи розгребли звірячі трупи на политому кров’ю снігу і відкопали свого вірного товариша із-під цілої купи шакалових лисиць із потрощеними щелепами та перебитими хребтами, що переконливо засвідчувало: їм довелося скуштувати кийка безстрашного орангутанга. У його руці досі ще був уламок палиці — певне, втративши зброю, Юп не міг далі змагатися з безліччю ворогів, — а на грудях зяяли глибокі криваві рани.
— Він живий! — вигукнув Наб, схилившись над орангутангом.
— У такому разі ми його виходимо, — відповів моряк. — Глядітимем його, як брата!
Юп ніби зрозумів і, здавалося, вдячно схилив голову Пенкрофові на плече. Моряка теж було поранено, але рани його, як і рани інших колоністів, були легкі, бо вогнепальна зброя майже весь час тримала звірів на відстані. Більш-менш загрозливий стан здоров’я мав тільки Юп.
