— Атож, наш острів дуже гарний і гостинний, — відповів Пенкроф. — Я його люблю, як свою стареньку матір! Він прихистив нас, бідних і знедолених, а чого бракує тепер його п’ятьом синам, котрі впали із неба?
— Нічого не бракує, капітане, — відповів Наб. — Нічого не бракує!
І двоє бравих чоловіків щосили тричі гукнули «слава!» на честь острова!
Тим часом Гедеон Спілет, прихилившись до щогли, змальовував панораму, що розгорнулася в нього перед очима.
Сайрес Сміт мовчки вдивлявся в берег.
— Ну, пане Сайресе, — хвалькувато мовив Пенкроф. — Що скажете про наш бот?
— Ніби непогано тримається, — відповів інженер.
— Згоден! А тепер, як ви гадаєте, на ньому можна вирушати у більш-менш тривалу подорож?
— Яку подорож, Пенкрофе?
— Та, наприклад, до острова Табор?
— Друже мій, — відповів Сайрес Сміт, — гадаю, в разі нагальної потреби. «Бонадвентурові» можна довіритись і вирушити навіть далі, але, знаєте, я не хотів би, щоб ви відпливали до острова Табор хоча б тому, що вас ніщо до цього не змушує.
— Людям до дупгі знайомитися із сусідами, — відповів Пенкроф, що вперто стояв на своєму. — Острів Табор — наш сусід, та ще й єдиний! Його варто відвідати хоча б із чемності!
— Хай йому біс! — зауважив Гедеон Спілет. — Виявляється, наш друг Пенкроф дотримується світських звичаїв!
— Нічого я не дотримуюсь, — огризнувся моряк, якого трохи дратував інженерів опір, хоч він і не хотів завдавати прикрощів Сайресові Сміту.
— До того ж, — додав інженер, — зважте на те, Пенкрофе, що ви не можете пливти до Табора сам-один.
— Мені досить одного напарника.
— Припустімо, так, — відповів Сайрес Сміт. — Тоді острів Лінкольна ризикує зостатися без двох колоністів і з п’яти чоловіків нас може лишитися троє.
— Із шести! — відповів Пенкроф. — Ви забули про Юпа.
— Із семи! — додав Наб. — Топ не гірший від Юпа!
— Ми нічим не ризикуємо, нане Сайресе, — наполягав Пенкроф.
— Може, й так, Пенкрофе, але я повторюю: ви без ніякої потреби наражаєтесь на небезпеку!
Упертий моряк промовчав, вирішивши повернутися до їхньої розмови згодом. Проте він і уявити не міг, що незабаром на допомогу йому прийде випадок, який перетворить його досить сумнівну примху в людинолюбний вчинок.
I справді, після плавання у відкритому морі «Бонадвентур», прямуючи до порту Повітряної Кулі, став підходити ближче до берега. Екіпажеві належало ще з’ясувати, чи зможе він пройти між мілиною і підводними рифами, бо колоністи мали намір улаштувати в тій бухточці його порт прописки.
До берега лишалося тільки півмилі, і, щоб іти проти вітру, доводилося маневрувати. Бриз, на шляху якого постали гори, ледь-ледь напинав вітрила, і бот повільно йшов по рівній, як скло, морській гладіні, котру лише зрідка брижив легкий вітерець.
Стоячи на носі судна і вказуючи фарватер, Герберт несподівано крикнув:
— Тримай проти вітру, Пенкрофе, тримай проти вітру!
— Що там таке? — підводячись, запитав моряк. — Скеля?
— Ні… Зачекай, — відповів Герберт. — Щось погано видно.?. Тримай ще трохи проти вітру… Добре… Трохи вперед…
І по цих словах, лігши на палубу, Герберт швидко занурив руку в воду і за мить схопився на прямі:
— Дивіться, пляшка!
Колоністи побачили в його руці закорковану пляшку, щойно підхоплену за кілька кабельтових від узбережжя.
Сайрес Сміт узяв пляшку з юнакових рук, мовчки відкоркував її і витяг підмоклу записку, на якій ще можна було розібрати такі слова:
«
— Хтось зазнав корабельної аварії! — вигукнув Пенкроф. — І тепер, відрізаний од світу, чекає допомоги на Таборі, за кілька сотень миль від острова Лінкольна! О, пане Сайресе, невже й тепер ви проти мого від’їзду на той острів!
— Ні, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт. — Треба вирушати якнайшвидше.
— Завтра?
— Завтра.
Інженер досі ще тримав витягнуту з пляшки записку. На хвилину замислившись, він додав:
— На підставі цього документа, друзі мої, можна зробити висновок: по-перше, потерпілий з острова Табор — людина, котра добре тямить у морській справі, адже вказані нею довгота і широта збігаються із тими, що ми визначили, з точністю до однієї мінути; по-друге, він англієць або американець — документ написано по-англійському.
