Пенкроф з обачності прибрав топсель, аби не підставляти верхній парус під несподіваний порив вітру. Можливо, його обачність була й надмірною для такої тихої ночі, але Пенкроф виявився розважливим моряком, і ніхто не мав права кинути йому за це докір.
Уночі журналіст спав, а Пенкроф і Герберт ще дві години несли вахту за стерном. Моряк довіряв Гербертові, як собі самому, і розум та витримка кмітливого хлопця виправдували морякову довіру. Пенкроф визначав йому курс, як капітан стерновому, і Герберт не давав їхньому «Бонадвентуру» ні на йоту відхилитися вбік.
Ніч минула спокійно, без пригоди минув і день 12 жовтня. Протягом цілого дня екіпаж суворо дотримувався попереднього курсу на південний захід, і,якщо «Бонадвентура» не відносило якоюсь невідомою течією, він мав вийти просто на острів Табор.
На морі, по якому йшов їхній бот, не траплялося жодного корабля. Лише зрідка який-небудь великий птах — альбатрос або фрегат — пролітав на відстані рушничного пострілу, і Гедеон Спілет подумки запитував себе, чи не одному із тих пернатих він довірив свою останню замітку для «Нью-Йорк Геральда». Здавалося, ті птахи — єдині створіння, що з’являлися у безмежжі Тихого океану між островом Табор і островом Лінкольна.
— А проте, — зауважив Герберт, — саме цієї пори року китобої, як правило, вирушають у південну частину Тихого океану. Правду кажучи, я гадаю, в жодному морі немає такого безлюддя!
— Не таке вже воно й безлюдне! — заперечив Пенкроф.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав журналіст.
— А ми що, не люди? Чи ви маєте наше судно за уламок колоди, а нас самих за дельфінів?
І Пенкроф засміявся з власного жарту.
Увечері мандрівники прикинули, що за тридцять годин «Бонадвентур» відплив від острова Лінкольна миль на сто двадцять, бо йшов із швидкістю приблизно три і три десятих милі. Вітер ледве віяв і, здавалося, о-ось стихне зовсім. Та все ж можна було сподіватися, що коли вони не помилилися у розрахунках і бот не знесло з курсу, завтра на світанку вони побачать острів Табор. Отож ні Гедеон Спілет, ні Герберт, ні Пенкроф не могли заснути цілу ніч з 12 на 13 жовтня. Вони чокали ранку й не могли здолати хвилювання й тривоги. У їхній експедиції все було таке непевне! Чи підійшли вони до острова Табор? Чи жива іще людина, котра зазнала корабельної катастрофи і до котрої вони пливуть, щоб її врятувати? Хто вона? Чи не внесе вона розладу в їхню дружну сім’ю? Чи погодиться замінити своє теперішнє ув’язнення на якесь інше? Усі ці питання, які, очевидно, мали розв’язатися наступного дня, не давали їм заснути до самого ранку, і як тільки почало розвиднюватись, усі вони стали вдивлятися в західну лінію обрію.
— Земля! — раптом закричав Пенкроф близько шостої ранку.
А оскільки Пенкроф не міг помилитися, то там справді мала бути земля.
Можете уявити, яка радість пройняла екіпаж «Бонадвентура»! За кілька годин вони будуть на узбережжі острова! Пологий острівець ледь бовванів не далі ніж за п’ятнадцять миль. Курс «Бонадвентура», якого трохи знесло на південь, відразу було виправлено; що вище підбивалося сонце, то ближче підходив до острова їхній бот, і щораз ясніше вимальовувалися на острові невисокі пагорби.
— Цей острівець далеко менший за острів Лінкольна, і він, очевидно, також має вулканічне походження, — зауважив Герберт.
Об одинадцятій ранку до острова лишалося не більш як дві милі, й Пенкроф, вибираючи фарватер, вів судно у невідомих водах повільно й обережно.
Тепер перед ними постав увесь острівець, на якому зеленіли камедні та інші великі дерева, схожі на ті, котрі росли на острові Лінкольна. Та дивувало одне: ніде не здіймався жоден димок, котрий свідчив би, що на острові живуть люди, не виднілося ніде й ніякого знаку біди!
А проте записка свідчила: на острові перебуває людина, котра зазнала корабельної аварії і чекає на допомогу! Тим часом «Бонадвентур» відважно плив поміж рифів звивистими проходами, і Пенкроф напружено, пильно вдивлявся у кожен найменший поворот. Він поставив Герберта до стерна, а сам, ставши на носі бота і тримаючи фал, вдивлявся у воду, ладен будь-якої хвилини опустити вітрило. Гедеон Спілет, приклавши до очей далекоглядну трубу, вдивлявся у берег острова, але нічого не помічав. Нарешті відразу пополудні «Бонадвентур» уперся форштевнем у піщаний берег. Мандрівники кинули якір, спустили паруси, і екіпаж бота висадився на сушу.
Не було сумніву, що то був саме острів Табор, бо, судячи з останніх карт, іншого острова між Новою Зеландією і узбережжям Америки в Тихому океані не існувало. Бот міцно пришвартували, щоб його не віднесло у море відпливом; потім Пенкроф з обома друзями, добре озброївшись, вирушили берегом до пагорба конічної форми, що здіймався на двісті п’ятдесят — триста метрів над рівнем моря за півмилі від того місця, де вони щойно пристали.
— З вершини пагорба, — зауважив Гедеон Спілет, — подивимося, що являє собою цей острівець, і нам тоді легше буде вести пошуки далі.
— Так само перш за все зробив Сайрес Сміт на острові Лінкольна, піднявшись на гору Франкліна, — сказав Герберт.
