— Може, й так, — відповів моряк. — Але якщо не впевнений, — не сиди склавши руки. Запас біди не чинить та й їсти не просить.
— Ех, аби вони знайшли містера Сміта, — уже вкотре повторив Герберт. — Тоді нам лишалося б тільки дякувати Всевишньому.
— Атож, — стиха проказав Пенкроф. — Гарний був чоловік, таких мало!
— Чому був?.. — перепитав Герберт. — Ти вже не віриш, що він повернеться?
— Та ні, Господь з тобою! — заперечив моряк.
Незабаром усе, що можна, вони зробили, і Пенкроф сказав, що він особисто цілком задоволений.
— Тепер і нашим друзям можна повертатися, — мовив він. — Ми для них приготували лепський притулок.
Лишалося скласти з каміння пічку та приготувати щось на вечерю, — діло просте й неважке. Ліворуч від центральної кімнати біля вузького отвору у глибині першого неза-кладеного коридора вони склали з широких пласких брил непогану пічку. Розташували її таким чином, щоб дим витягувало надвір, а значна частина тепла лишалася і підтримувала всередині належну температуру. Для хмизу знайшли місце в одній із кімнат, і Пенкроф поклав на каміння пічки кілька полін упереміш із дрібним хмизом. Не встиг він закінчити роботу, як підліток запитав, чи має він сірники.
— Звичайно, — відповів Пенкроф. — Я сказав би, на щастя, маю, бо без вогню і без труту ми як без рук!
— Але ж ми могли б добути вогонь так, як його добувають дикі племена: тручи одна об одну дві цурки.
— Що ж, спробуйте, хлопче, побачимо, що з того вийде.
Тільки руки натрудите!
— А проте це дуже простий і дуже поширений на островах Тихого океану спосіб добувати вогонь.
— Не заперечую, — відповів Пенкроф, — та, напевне, дикуни краще знають, з якого боку взятися за це діло, або використовують якесь особливе дерево, бо я вже не раз пробував добути вогонь таким робам і щоразу марно! Я краще скористаюся сірниками. Де ж мої сірники?
Пенкроф заклопотано став шукати у куртці коробку сірників, з якими, бувши запеклим курцем, ніколи не розлучався.
У куртці їх не знайшлося. Тоді він почав копатися в кишенях штанів і, приголомшений, переконався, що й там їх немає.
— От халепа, справжня біда, — пробурмотів Пенкроф, дивлячись на Герберта. — Очевидно, коробка сірників випала у мене з кишені, і я навіть не відчув цього. А у вас, Герберте, часом немає запальнички або чогось іншого, щоб розпалити вогнище?
— На жаль, ні, Пенкррфе.
Моряк, а за ним і хлопець, вийшли з Комина. Моряк стурбовано тер собі лоба.
Обидва взялися пильно шукати сірники на піску, між скелями, на березі річки, але всі їхні пошуки були марні.
Коробочка була з міді, і вони не могли б її не помітити.
— Пенкроф, а ти не викинув її з аеростата? — запитав Герберт.
— Та ні, цього я нізащо не зробив би, — відповів моряк. — Але нас так шарпонуло, що не було б нічого дивного, якби зникла така дрібничка. Я й люльки позбувся! Бісова коробка! Де вона ділася?
— Тоді ось що: знову настав відплив, — сказав Герберт. — Біжімо туди, де ми приземлилися.
Мало було надії розшукати сірникову коробочку, яку хвилі під час припливу, напевне, присипали галькою, однак не вадило ще раз спробувати щастя. Отож Герберт і Пенкроф поквапились до того місця, де напередодні приземлилися за дві сотні метрів від Комина. Там вони уважно обстежили і всіяний галькою берег, і кожну западину між валунами. Марна праця! Якщо коробочка десь тут і впала, то її злизали хвилі. В міру того, як відплив оголював дно, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. За таких обставин то була дуже велика й поки що непоправна втрата.
Пенкроф не приховував свого гіркого розчарування. Він насупився, як хмара, і мовчав. Аби його хоч трохи утішити. Герберт зауважив, що сірники напевне намокли від морської води, і ними все одно не можна було б скористатися.
— Ні, хлопче, — відповів моряк. — Вони лежали в мідній коробочці із щільно припасованою кришкою. Що ж нам робити?
— Та нічого, я певен: вогонь ми добудемо, — сказав Герберт. — Містер Сміт або містер Спілет знайдуть якусь раду!
— Атож, — відповів Пенкроф. — Але тим часом ми зосталися без вогню, і наші приятелі, повернувшись, залишаться без вечері!
— Та не може бути, щоб у них не знайшлося ні сірників, ні кресала! — жваво заперечив Герберт.
— Сумніваюся, — відповів моряк, скрушно похитуючи головою. — По-перше, Наб і Сміт не курять, а Спілет, гадаю, швидше рятуватиме записника, ніж коробочку сірників!
Герберт промовчав. Втрата коробочки була, безумовно, прикрим фактом. Та все ж підліток сподівався не так, то інак, а добути вогонь.
Досвідчений Пенкроф хоч і не належав до тих, хто панікує через дрібниці — та й не тільки через дрібниці, — був іншої думки. У всякому разі лишалося одне: чекати повернення Наба і журналіста. Але тоді вони мусили відмовитись од жаданої вечері печеними яйцями, а безперервне харчування сирими молюсками нікого не тішило.
Перш ніж повернутися до Комина, моряк і Герберт, не впевнені, що їм пощастить розпалити вогонь, поповнили запас літодомів і мовчки попростували до своєї нової домівки.
