Тим часом Герберт, трохи відійшовши ліворуч, незабаром помітив кілька порослих водоростями скель, що, очевидно, невдовзі знов зануряться в море. На них серед зелених і слизьких стебел фікусів була сила-силенна двостулкових скойок, якими на голодний шлунок не будеш нехтувати. Герберт гукнув Пенкрофа, і той відразу прибіг до нього.
— Еге-е-е, тут устриці! — гукнув моряк. — Ось що нам замінить пташині яйця, яких нам іще бракує!
— Ніякі це не устриці, — відповів підліток, уважно розглядаючи молюсків, що поприсмоктувалися до скель. — Це літодоми.
— А їх їдять? — запитав Пенкроф.
— Ще й як!
— Тоді їстимемо літодомів.
Моряк міг цілком покластися на Герберта. Підліток був добре підкований у природознавстві, його завжди дуже вабила ця наука. На ту стезю хлопчину підштовхнув небіжчик-батько, пославиш сина навчатися до найкращих викладачів Бостона, що не могли не перейнятися любов’ю до розумної дитини. Гербертові навички й знання натураліста згодом не раз ставали всім у пригоді, та й на самому початку їхнього життя на острові він також не помилявся.
Тут цілі грона літодомів з видовженими скойками міцно поприсмоктувалися до скель. Вони належали до виду молюсків-свердлильників, які виточують ямки у найтвердішому камінні, а їхні скойки заокруглені з обох боків, чого не буває в звичайних устриць.
Отож Пенкроф і Герберт уволю наїлися літодомів, що мирно розтулили скойки, гріючись на сонці. Наші мандрівники їли їх так само, як устриць, і обидва відзначили, що ці молюски досить гострі на смак, а тому не потребують ні перцю, ні будь-яких інших приправ. Вони швидко втамували голод, але після солонуватих літодомів спрага стала мучити їх ще дужче. Хоч-не-хоч, а треба було десь шукати прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на цій примхливо порізаній гористій місцевості не знайшлося хоча б джерельця.
Завбачливо запасшись літодомами, напхавши їх у всі кишені й набравши в носовики, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гірського узвишшя.
Пройшовши ще кроків двісті, вони наблизилися до ущелини; на її дні, як і передчував Пенкроф, текла невелика, проте повновода річка. У цьому місці кам’яна круча, здавалося, розкололась навпіл від якогось могутнього поштовху. Унизу вигиналася півколом бухточка, дно якої круто заглиблювалось. Ширина річища тут сягала ста футів, а береги — не більше двадцяти. Річка стрімко текла між двома гранітними кручами, які далі, вгору за течією, поступово знижувалися; потім вона різко повертала вбік і зникала в чагарниках за півмилі від гирла.
— Тут — вода! Там — дрова! — радо крикнув Пенкроф. — Чудово, Герберте, тепер нам бракує лише житла!
Вода в річці була чиста й прозора. Моряк переконався, що в такий час, тобто в години відпливу, коли до річки не доходять морські хвилі, вона прісна. Встановивши цю важливу обставину, Герберт кинувся на пошуки якої-небудь печери, що послужила б для них прихистком, та всі його зусилля знову виявилися марними: кам’яна круча скрізь була гладенька й рівна.
Проте поруч із гирлом річки, вище від того місця, куди доходив приплив, з величезних кам’яних брил утворилася не так печера, як нагромадження уламків гранітних скель, що їх у горах називають «коминами». Пенкроф і Герберт зайшли досить глибоко в гранітну порожнину з шаром піску долі; світла не бракувало — воно лилося крізь щілини між кам’яними блоками — деякі з них лише чудом утримували рівновагу. Та заодно із світлом у щілини вривався вітер, що аж свистів у проходах, а з ним — крижаний холод. Тут морякові спало на думку, що, перегородивши деякі ділянки проходів і заклавши камінням з піском кілька щілин, комин можна було б зробити придатним для житла. Якби його схему накреслити на папері, то вона нагадувала б літеру &, тобто скорочене et caetera.[4] Отож, відгородивши верхню петлю значка, крізь яку в комин вривався південний і західний вітер, його нижню закрутку, безперечно, можна було б використати під житло.
— Оце те, що нам треба! — сказав ЇІенкроф. — А якщо побачимося із Смітом, він зуміє довести до ладу цей лабіринт.
— Побачимося, Пенкрофе! — запально вигукнув Герберт. — Але доки він повернеться, хотілося б хоч трохи обладнати тут наше житло. А цей комин нагадуватиме житло тільки тоді, коли ми зможемо зробити пічку в лівому коридорі, зберігши там отвір для диму.
— Зможемо, синку, не турбуйся, — відповів мoряк. — І цей Комин, — Пенкроф так і залишив цю назву за їхнім тимчасовим прихистком, — нам іще добре послужить. Та спочатку ходімо по паливо. Гадаю, дерево нам не зарадить і для того, щоб позакладати тут щілини, — в них так свище, наче чорт на трубі грає.
Герберт і Пенкроф вийшли з Комина і, обігнувши виступ скелі, подалися вгору лівим берегом річки. Її стрімка течія несла кілька підмитих дерев. А потужний приплив — він уже відчувався — очевидно, відкине їх знову далеко назад. І моряк подумав, що можна було б використати морські припливи й відпливи для перевезення річкою вантажів.
