Наступного ранку, 8 січня, переночувавши у загоні для худоби і впоравши там усю роботу, Сайрес Сміт і Айртон повернулись до Гранітного палацу.
Інженер відразу зібрав друзів і повідомив їх, що острову Лінкольна загрожує велика небезпека, відвернути яку не може ніяка людська сила.
— Друзі мої! — сказав він, і в голосі його вчувалося глибоке хвилювання. — Острів Лінкольна не належить до тих куточків землі, які існуватимуть стільки ж, як і наша планета. Він приречений на зруйнування у близькому чи в далекому майбутньому, і причина його загибелі в ньому самому… Ніщо не може його врятувати!..
Колоністи перезирнулись між собою, а потім подивилися на інженера. Вони нічого не збагнули з його слів.
— Поясніть чіткіше, Сайресе! — попросив Гедеон Спілет.
— Добре, поясню… А радше точно перекажу вам пояснення, яке дав мені капітан Немо за ті кілька хвилин, що я провів з ним наодинці.
— Капітан Немо?! — вигукнули вражені колоністи.
— Так, перед смертю він побажав зробити нам ще одну, останню послугу!
— Останню послугу? — повторив Пенкроф. — Останню послугу? Побачите, він навіть після смерті ще не раз нам помагатиме!
— Що ж вам сказав капітан Немо? — перепитав журналіст.
— Знайте, друзі, — відповів інженер, — острів Лінкольна дуже відрізняється від інших островів Тихого океану… Внаслідок однієї його природної особливості, на яку вказав мені капітан Немо, рано чи пізно його підводна частина має розпастися.
— Острів Лінкольна розпадеться? Та що ви кажете! — вигукнув Пенкроф і, попри всю свою повагу до Сайреса Сміта, здвигнув плечима.
— Не кваптеся, Пенкрофе, — вів далі інженер. — Капітан Немо помітив, і вчора, побувавши у печері Даккара, я теж у цьому переконався, що та печера тягнеться під землею до самого центру вулкана і відокремлена від нього лише стіною, що закінчується під склепінням грота. Але вся та стіна всіяна численними дрібними тріщинами, крізь які в печеру прориваються сірчисті гази, — вони утворюються всередині вулкана.
— Ну то й що? — запитав Пенкроф, насупивши лоба.
— А те, що під тиском газів тріщини збільшуються, і незабаром стіна впаде, відкривши шлях у вулкан підземним водам, які заповнюють печеру.
— От і добре, спробував знову обернути все на жарт Пенкроф. — Море заллє вулкан, і все скінчиться!
— Так, усе скінчиться! — відповів інженер. — Того дня, коли море зруйнує базальтову стіну і рине в центральне вогнище вулкана, де кипить розплавлена маса, — той день, Пенкрофе, буде останнім днем острова Лінкольна! Він злетить у повітря, як злетіла б у повітря Сицилія, якби Середземне море затопило Етну!
Колоністам нічого було відповісти на це категоричне твердження Сайреса Сміта. Тільки тепер вони збагнули, яка жахлива небезпека загрожує і їм, і острову Лінкольна.
Треба сказати, що інженер зовсім не перебільшував її. Багато хто й досі думає, що можна погасити вулкани, які майже всі розташовані на берегах морів або озер, якщо відкрити водам цих водойм доступ у надра вулканів. Але вони не знають, що при цьому могла б вибухнути частина земної кулі, як вибухає розпечений паровий котел, коли від несподіваного перегріву занадто виростає тиск пари. Вода, ринувши в нагріте до кількох тисяч градусів закрите середовище, миттю перетворилася б на пару й вирвалася б назовні з такою силою, що розірвала б яку завгодно оболонку.
Отож не було сумніву: острову Лінкольна загрожує жахлива катастрофа; він проіснує рівно стільки, скільки опиратиметься тиску моря стіна в печері Даккара. Можливо, тут ішлося не про місяці чи тижні, а про дні й навіть години!
Першим почуттям, яке опанувало колоністів, була глибока туга. Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм самим, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, острова, який хотіли зробити земним раєм. Скільки марно витрачено сили! Скільки праці піде прахом!
У Пенкрофа по щоці збігла велика сльоза, і він навіть не пробував приховати її.
Колоністи трохи ще порозмовляли, обмірковуючи, є для них якась можливість урятуватись чи немає. І дійшли висновку, що не можуть гаяти ні хвилини, а повинні якнайшвидше спорудити й оснастити корабель, бо то їхній єдиний шанс на порятунок.
Усі гаряче взялися до роботи. Навіщо тепер обробляти землю, збирати врожай, полювати, примножувати харчові припаси у Гранітному палаці? Того, що зберігалося в коморах, вистачило б на спорядження судна в найдальшу подорож. Важливо тільки, щоб устигнути збудувати його до катастрофи.
