Із усіх острівних лісів уцілів тільки невеличкий гай у кінці Звивистого півострова. Всюди виднілись потворні обгорілі пеньки. Ділянки, досі вкриті буйними зеленими лісами, стали безплідніші, ніж Качине болото. Лава знищила майже все. Там, де нещодавно височіли могутні велетні-дерева, тепер лежали брили вулканічного туфу. У долинах Водоспадної річки й річки Вдячності не залишилось ні краплиночки води, і якби зовсім висохло озеро Гранта, колоністи померли б зі спраги. На щастя, південна частина озера не постраждала від лави; там утворилося щось подібне до маленького ставка, де зосередилась уся прісна вода, яка ще зосталася на острові. У далині, на північному заході, вимальовувались різкі обриси відрогів вулкана, котрі скидалися на велетенські кігті, що вп’ялися в землю. Важко передати, яке гнітюче враження справляв цей ще кілька днів тому родючий острів із багатьма річками, непрохідними лісами, зеленими полями… А надто на людей, які їх обробляли… Тепер це була гола безводна скеля, і якби не припаси у Гранітному палаці, друзі незабаром умерли б з голоду!
— Серце розривається від болю, коли дивишся на все це, — якось сказав Гедеон Спілет.
— Ваша правда, Спілете, — відповів інженер. — Хоч би встигнути зробити корабель! Це наш єдиний шанс на порятунок!
— Чи не здається вам, Сайресе, що вулкан ніби затихає? Якщо я не помиляюся, лава ще витікає з його кратера, але її набагато менше, ніж було досі.
— Це не має значення, — відповів інженер. — Підземний вогонь не згас, і море щохвилини може залити його… Зараз ми в становищі пасажирів корабля, охопленого пожежею, пасажирів, які не можуть її погасити і знають, що рано або пізно вогонь дійде до порохового погреба! Ходімо, Спілете, до корабельні. Не можна марнувати жодної години!
Ще цілий тиждень, тобто до 7 лютого, лава витікала з кратера, але вже не поширювалась за межі зайнятої нею площі. Найбільше Сайрес Сміт боявся, щоб вогняні потоки не залили берега, де стояла корабельня, бо тоді пропала б остання надія на порятунок. Тим часом колоністів стали турбувати часті підземні поштовхи.
Настало 20 лютого. Потрібен був іще місяць, щоб спустити корабель на воду. Чи протримається острів стільки часу? Пенкроф і Сайрес Сміт хотіли спустити судно, як тільки його корпус буде непроникним для води. Палубу, оснастку і все інше можна завершити й на воді, найважливіше — забезпечити для себе пристановище удалині від острова. Чи не варто, думали вони, відвести судно в порт Повітряної Кулі, якнайдалі від вулкана, бо, перебуваючи поблизу гирла річки, між острівцем Порятунку і гранітною кручею, воно буде розчавлене, якщо острів Лінкольна розвалиться. Тепер колоністи спрямували всі зусилля на те, щоб якнайшвидше закінчити корпус корабля.
Так вони прожили до 3 березня і розраховували, що не пізніше як за десять днів, можна буде спустити судно на воду.
Надія потроху воскресала в серцях колоністів, на долю яких у цей четвертий рік перебування на острові випало стільки випробувань. Навіть Пенкроф, котрий весь час ходив похмурий і мовчазний, бачачи загибель улюбленого острова, і той ніби повеселішав. Щоправда, це пояснювалося тим, що тепер він думав тільки про корабель.
— Ми встигнемо його побудувати, — казав він інженерові, — встигнемо, пане Сайресе. І це буде саме враз! Адже надходить осінь, скоро осіннє рівнодення. Зрештою, ми зможемо перезимувати на острові Табор. Хоч після острова Лінкольна — Табор!.. Ох бідний я, бідний! Хто б міг подумати, що станеться таке горе?!
— Треба поспішати! — незмінно відповідав у таких випадках інженер.
І колоністи працювали, працювали, не втрачаючи ані хвилини.
— Хазяїне, — якось звернувся Наб до інженера, — як ви гадаєте, чи сталося б усе це, якби був живий капітан Немо?
— Так, Набе, — відповів інженер.
— Не вірю, — пошепки сказав Пенкроф на вухо Набу.
— І я теж, — так само пошепки відповів той.
Першого тижня в березні зовнішній вигляд гори Франкліна став іще загрозливішим. На землю дощем падали тисячі скляних ниток, які утворювалися із бризок розплавленої лави. Знову кратер переповнився, і лава потекла по всіх схилах вулкана. Вогняна річка котила по затверділих пластах туфу й остаточно знищувала обгорілі дерева, які стриміли потворними скелетами після першого виверження. Цього разу вона посунула вздовж південно-західного берега озера Гранта, перетнула Гліцериновий струмок і розлилася на плоскогір’ї Широкий Обрій.
Останній удар стихії був найтяжчим для колоністів: од вітряка, стайні й пташника не залишилося і сліду. Перелякані пернаті розлетілись, хто куди. Топа і Юпа охопив панічний жах у передчутті катастрофи.
Більшість острівних тварин загинули ще під час перших вивержень, а ті, що вижили, сховались на Качиному болоті й тільки деякі — на плоскогір’ї Широкий Обрій. Тепер вони лишились зовсім без притулку, а ріка вогняної лави, переливаючись через край гранітної кручі, ринула, як водоспад, на берег океану. Страшної краси того видовища не можна описати! Вночі здавалось, що то ллється Ніагара з розплавленої сталі, ріка з клубами вогняної пари вгорі й важкою киплячою масою внизу.
