У французькій літературі другої половини XIX ст. важко знайти подібний твір, у якому з такою пристрасністю і силою прозвучала б тема праці. А якщо її і розробляли окремі письменники, то вона, як правило, поставала зі сторінок твору виснажливою і безрадісною, була лише причиною страждання. Автори подібних творів мали цілковиту рацію — то був період становлення капіталістичного суспільства, що супроводжувався безжалісною експлуатацією людей. У «Таємничому острові» звучить справжній гімн вільній творчій праці, в основі якої лежить колективна воля людей. Почавши з вогню, добутого з допомогою сонячних променів, двох ножів, зроблених із собачого ошийника, лука із стрілами для полювання, остров’яни переходять до складнішого: побудови печі для випалювання гончарних виробів, а потім і випалювання залізної руди та інших металів. Забезпечивши себе металевими знаряддями праці, вони виготовляють меблі для свого Гранітного палацу, будують загони для худоби, приміщення для свійської птиці, невеликий, але міцний корабель. Використавши силу води, остров’яни конструюють підйомник, машину для обробки вовни, млин. Вони вирощують хліб і різні овочі, приручають диких тварин і виконують безліч інших робіт. Їхня трудова діяльність багатогранна і різноманітна. Вони зводять мости, осушують болота, ставлять наукові досліди на збудованому заводі, користуються дротовим телефоном, поволі перетворюють острів у маленький цивілізований світ. Поряд із шляхетними героями, відданими своєму обов’язку в ім’я людей, у романах Жуля. Верна діють ще й негативні персонажі. Серед них можна зустріти і напівбожевільних учених, ладних знищити людство, зрадників, розбійників і піратів, просто злочинців. Проте письменник-гуманіст доводить, що не всі вони назавжди втрачені для суспільства, у декого з них ще можна розбудити сумління і вивести їх на чесний шлях. Одним із таких є Айртон. Як правило, на цей образ дослідники мало звертали уваги — мовляв, що цікавого може бути в розбійнику, який покаявся? Насправді ж образ Айртона складний і цікавий, до того ж автор заклав у нього глибокий зміст. У романі «Діти капітана Гранта» Айртон, закоренілий злочинець і ватажок розбійницької зграї, під ім’ям Бена Джойса наганяє жах на округу, ледве не губить експедицію лорда Гленарвана і врешті попадає в полон. Він сам обирає собі покарання самітністю, і його висаджують на острів Табор, на якому знайшов порятунок капітан Грант. Але на відміну від героя Данієля Дефо — Робінзона Крузо — Айртон, якого гризуть докори сумління, швидко втрачає людську подобу і перетворюється на тварину. Не випадково Сайрес Сміт говорить: «Лихо тому, хто самотній, друзі мої, і слід гадати, що самотність швидко доводить людину до безумства». Цю його думку згодом підтверджує Немо, який надто пізно зрозумів власну помилку: «Самотність, відірваність від товариства інших людей — сумна і важка доля. Не кожен може витримати її… Особисто я помираю тому, що уявив, ніби спроможний жити у самоті!..» Лише час і увага остров’ян, їхня тактовність поступово повертають Айртонові мову і розум. Свого часу він відмовився відповідати капітану Гранту і лорду Гленарвану, людям вищим од нього за соціальним станом, від яких залежав. Сайрес Сміт тримається з ним просто, як рівний, і, головне, не засуджує його, вважає своїм другом. Колишній розбійник стає чесним і благородним, вірним помічником остров’ян. Не випадково саме йому вони зобов’язані своїм урятуванням і багатством.
Особливу роль у долі остров’ян відіграє Немо, їхній таємничіш заступник. Це — найкращий образ із створеної письменником величезної галереї позитивних героїв. Геніальний учений і винахідник, володар океанської безодні, захисник пригноблених народів, капітан Немо бореться з тиранією і соціальним злом у всіх країнах. Не випадково критик Жорж Фурньє свою статтю «Вічно живий Немо» починає словами: «Капітан Немо житиме доти, доки треба буде захищати знедолених і боротися з несправедливістю». Ось чому в його кабінеті на підводному кораблі на почесному місці висять портрети видатних історичних діячів, борців за незалежність різних народів: поляка Тадеуша Костюшка, американців Джона Брауна, Джорджа Вашингтона і Авраама Лінкольна, грека Маркоса Боцариса, італійця Даніеле Маніна та інших.
Ненависть до гнобителів поєднується у Немо із зворушливою любов’ю і співчуттям до пригноблених. За своєю натурою він надзвичайно гуманний і великодушний. Лише сила обставин часом робить його нещадним месником. Спостерігаючи самовіддану працю п’ятьох сміливців на острові, яких не зламали важкі й драматичні випробування, що випали на їхню долю, Немо відчуває до них щиру симпатію, оскільки саме такі люди здатні замирити його з людством».
