Нічого й говорити про захоплення, з яким зустріли викладений план усі колоністи, а найбільше Пенкроф. Висадити у повітря гранітну скелю, створити водоспад — таке страх подобалося морякові! І він так само радо стане хіміком, як муляром або шевцем, аби лише прислужитися інженерові. Якщо треба, він стане ким завгодно, «навіть учителем танців та вишуканих манер», казав він Набу.
Набові й Пенкрофу передусім було доручено оббілувати Дюгоня, зрізати з нього сало й зберегти м’ясо для харчу. Ті відразу вирушили по дюгоня, навіть не питаючи про додаткові настанови. Їхня довіра до керівника загону не мала меж.
А через кілька хвилин Сайрес Сміт, Герберт і Гедеон Спілет, несучи плетені ноші, вирушили понад річкою до покладів вугілля, де було також багато вугільного колчедану, що зустрічається у перехідних формаціях порівняно недавнього походження. Сайрес Сміт уже приносив зразки цього мінералу.
Цілий день пішов на перенесення піриту до Комина. Надвечір його зібрали кілька тонн.
Наступного дня, 8 травня, інженер узявся до своїх дослідів. Перитоносні сланці переважно складаються з вуглецю, окису алюмінію і сірчистої сполуки заліза — найбільше там саме Його; треба було виділити сірчисте залізо і якнайшвидше перетворити його на залізний купорос, а одержавши залізний купорос, добути з нього сірчану кислоту. У цьому й полягала інженерова мета. Сірчана кислота має дуже широке застосування, і промисловий розвиток різних країн можна визначити за кількістю її використання. Надалі ця кислота виявиться дуже корисною для колоністів при виготовленні свічок, дубленні шкір і таке інше, але поки що інженер мав намір використати її для іншої мети. Вибравши за Комином майданчик, Сайрес Сміт разом з товаришами старанно вирівняли його, наклали купу сухих гілок і нарубали дров, а зверху поклали шматки залізного колчедану таким чином, щоб між ними проходило повітря; потім на них насипали тонкий шар сірчистого колчедану, подрібненого на шматочки завбільшки як горіх.
Підготувавши таким чином вогнище, колоністи підпалили дрова; розпечені сланці також загорілися, бо до їх складу входять вуглець і сірка. Тоді зверху поклали ще кілька шарів подрібненого колчедану і всю цю величезну куну прикрили землею й дереном, залишивши отвори, як це робиться, коли складають купу дров, перепалюючи їх на деревне вугілля.
Всю цю підпалену масу дерева й вугілля покинули тихо горіти, аби там від десяти до дванадцяти днів відбувалися відповідні процеси, під час яких колчедан мав перетворитися в сірчисте залізо, а потім — у залізний купорос, а окис алюмінію — в сірчанокислий алюміній, тобто в однаково розчинні сполуки, тоді як кремнезем і вуглець, що переходять у золу, нерозчинні.
Поки тривали ці хімічні процеси, Сайрес Сміт розпорядився почати інші роботи.
Колоністи виконували їх не просто старанно, а самозречено.
Наб і Пенкроф зрізали з дюгоневої туші все сало і поскладали його у великі глиняні горшки. Із цього сала, обробивши його содою чи вапном, треба було виділити одну з його складових частин — гліцерин. І в першому, і в другому випадках колоністи дістали б мило й необхідний Сайресові Сміту вже згаданий гліцерин. Як нам відомо, вапна їм не бракувало, але обробка жиру вапном могла б дати лише нерозчинне, а отже, непотрібне колоністам мило, в той час як обробка содою дала б розчинне мило, що знадобилося б у побуті. Будучи людиною практичною, Сайрес Сміт мав спочатку знайти спосіб, як добути соду. Чи складно це? Ні, бо на морському узбережжі було вдосталь необхідних водоростей: плакун-трави, фукоїдів, морського моху та інших. Колоністи назбирали цілі купи отих водоростей, висушили їх і спалили у відкритих ямах. Згорання тривало кілька днів і підтримувалося при такій високій температурі, що зола розплавилася, внаслідок чого утворилася суцільна сірувата маса, яку віддавна називають природною содою. Одержавши її, інженер піддав сало обробці содою і дістав, по-перше, розчинне мило, а по-друге, — таку нейтральну речовину, як гліцерин.
Але то ще не все. Для здійснення майбутніх планів Сайресові Сміту потрібна була ще одна речовина: азотнокисла сіль, більш відома під назвою селітра.
Сайрес Сміт міг би виготовити цю речовину, обробивши азотною кислотою вуглекислу сіль поташу, яку легко добути з рослинної золи. Але йому бракувало азотної кислоти, і саме її він хотів одержати. Отже, він опинився у замкненому колі, з якого, здавалося, ніколи не вибратися. На щастя, цього разу селітру давала сама природа — треба було тільки добре потрудитися, аби її назбирати досхочу. Герберт відкрив її поклади на півночі острова, біля підніжжя гори Франкліна, і Сайресові.Сміту лишалося очистити її.
Згадані роботи тривали щонайменше тиждень і закінчилися ще до того, як сталося, неретворення
