Колоністи довбали стіну понад дві години, і в них уже виник сумнів, чи можна пробити кайлом товщу граніту в тому місці, як раптом останній удар, завданий Гедеоном Спілетом, проломив камінь, і кайло, вирвавшись із рук, через дірку полетіло вниз.
— Слава! Слава! Слава! — закричав Пенкроф.
У тому місці товщина стіни не перевищувала трьох футів.
Сайрес Сміт приклав око до отвору, пробитого на висоті дев’яноста футів. Перед ним лежала піщана смужка берега, далі — острівець, а за ним — безмежне море.
Крізь досить великий отвір у гранітній стіні ринуло ясне світло й осяяло чудовий підземний грот! Якщо ліворуч від отвору він мав щонайбільше тридцять футів у ширину й вишину та сто футів у довжину, то праворуч був величезний, а його склепіння височіло не менше ніж на вісімдесят футів. У ньому то там, то сям здіймалися кам’яні колоші, підпираючи склепіння, наче нефи в соборі. По боках склепіння спиралося на масивні стовпи, з’єднані то кам’яними заокругленнями, то високими стрілчастими арками, що зникли вдалині між темними прогонами; було оздоблене безліччю виступів, схожих на штучні ліпні прикраси, і вражало своєрідним мальовничим поєднанням рис, характерних для візантійської, романської й готичної архітектур. Здавалося, грот створено руками будівничих, а проте його створила сама природа! Саме вона видовбала у гранітному масиві цю незрівнянну ні з чим Альгамбру!
Захоплені його красою, колоністи аж остовпіли. Там, де вони сподівалися знайти лише тісну печеру, їм трапився неповторний палац, а Наб, як у хмарі, скинув капелюха!
Мить захопленої мовчанки змінилася радісними вигуками присутніх. «Слава! Слава!» — загриміло, раз у раз від-лунюючи під склепінням і затихаючи у темній глибині за нефами.
— О друзі мої! — вигукнув Сайрес Сміт. — Коли ми впустимо багато світла в надра цього гранітного масиву, обладнаємо кімнати, склади й майстерні в лівій частині зали, нам іще залишиться оцей чудовий грот, у якому ми влаштуємо музей і кабінет.
— А як нам його назвати? — запитав Герберт.
— Гранітний палац, — відповів Сайрес Сміт, і колоністи зустріли його слова новими вигуками «слава!».
На той час смолоскипи вже догоряли, і оскільки ще потрібен був час, щоб вибратися вузьким проходом на поверхню плоскогір’я, колоністи вирішили відкласти влаштування нового житла на наступний день.
Перш ніж піти, Сайрес Сміт іще раз нахилився над темним колодязем, що прямовисно опускався до рівня моря. Інженер уважно прислухався. З колодязя не долинало жодного звуку, навіть не чулося плюскоту, — а хвилі все ж таки повинні були часом битися об його стінки. Знову кинули запалену гілочку. Стінки колодязяг’на мить освітилися, але так само, як і першого разу, колоністи нічого не побачили. Коли якесь морське чудовисько було заскочене зненацька відступом води, воно втекло в морську глибину через канал, що ним виливалися в море надлишкові води з озера, поки їм не зробили нового стоку.
Та все ж таки Сайрес Сміт довго мовчки стояв біля провалля й уважно прислухався, пильно дивлячись у його темне жерло’.
Тоді моряк підійшов до нього і, торкнувши за плече, мовив:
— Пане Сміт…
— Що, друже? — озвався інженер, ніби прокинувся зі сну.
— Скоро погаснуть смолоскипи.
— У дорогу! — звелів Сайрес Сміт.
Групка людей покинула печеру і стала підніматися темним водостоком. Топ замикав ланцюжок і, як не дивно, досі ще час від часу гарчав. Іти вгору було досить важко. Колоністи зупинилися на кілька хвилин у верхньому гроті, що являв собою щось на зразок майданчика посередині довгих гранітних сходів. Перепочивши, вони знову крок за кроком бралися вгору.
Незабаром повітря у підземному проході посвіжішало. Краплі води повисихали і вже не виблискували на стелі й стінах. Поблякло світло смолоскипів. Набів смолоскип погас, і,щоб не йти в цілковитій темряві, треба було поспішати.
Колоністи наддали ходи, і менше ніж за чверть години, у ту хвилину, коли згас і смолоскип моряка, Сайрес Сміт та його супутники вже виходили з отвору колишнього водостоку.
На другий день, 22 травня, почалися роботи по влаштуванню нового житла. Колоністам не терпілося якомога швидше поміняти свій незатишний і тісний Комин на простору суху оселю, створену самою природою у гранітному масиві й неприступну ні морським хвилям, ні небесним зливам. Проте вони не мали наміру зовсім відмовитися від Комина — інженер запланував улаштувати там одну з майстерень.
