Час від часу потерпілі зупинялися й гучно кричали, прислухаючись, чи не відгукнеться з моря голос загубленого супутника. Очевидно, вони гадали, що коли будуть поблизу того місця, де Сайрес Сміт виплив на берег, він або сам відгукнеться, або принаймні почується гавкіт його собаки. Та ніхто не відгукувався, лише лунав прибій та шурхотіла галька, перекочуючись під хвилями. І маленький загін простував далі, не минаючи жодної звивини берега.
Пройшовши хвилин двадцять у цьому напрямку, четверо супутників несподівано наштовхнулися на водяну гряду з пінявими гребенями. Суша обривалася. Група спинилася на вузькому краю острова, об який люто розбивалися морські хвилі.
— Ми опинилися на мисі. Треба вернутися, тримаючись правої руки, і таким чином іти далі островом.
— Але ж він там! — крикнув Наб, показуючи в бік океану, де в темряві біліли гребені велетенських водяних валів.
— Гаразд, погукаймо його!
І всі четверо щосили стали кликати свого товариша, але на їхній крик знову ніхто не відгукнувся. Почекавши мить затишшя, вони гукнули разом удруге, втретє — все марно…
Тоді супутники обійшли мис і знову пішли піщаним, усіяним камінцями берегом. Та все ж Пенкроф помітив, що узбережжя стає крутішим, вищає, і висловив здогад: воно з’єднується досить витягнутим пасмом із пагорбом, який бовванів у темряві. Птахів тут було менше, море — спокійніше, тихіше, а хвилі нижчі. Майже не чулося шурхотіння гальки. З цього боку мису, що гострим виступом урізався в море й гасив океанські хвилі, безумовно, утворилася бухточка.
Однак, ідучи далі в тому самому напрямку, тобто на південь, вони не наближалися б, а віддалялися б від тієї частини узбережжя, до якої міг добратися Сайрес Сміт. Так вони пройшли півтори милі й не знайшли жодного вигину в береговій лінії, що дав би змогу повернути в північний бік. Проте мис, виступ якого їм довелося вже обігнути, мав поєднуватися з материком. І супутники, хоч і вкрай виснажені, з останніх сил уперто простували вперед, сподіваючись от-от натрапити на крутий поворот берегової лінії, що знову повів би їх у попередньому напрямку. І яке ж було їхнє розчарування, коли, пройшовши близько двох миль, вони знову вперлися в море, змушені зупинитись на краю високого виступу, що кінчався громаддям слизьких скель.
— Ми на якомусь острівці! — сказав Пенкроф. — І обійшли його уже з кінця в кінець!
Моряк не помилився. Їх викинуло не на континент і навіть не на острів, а на вузький маленький острівець, завдовжки щонайбільше зо дві милі.
Чи був цей кам’янистий острівець, сумний притулок деяких морських птахів, частиною якогось більшого архіпелагу? Важко сказати… Коли супутники побачили з гондоли смужку землі, повитої туманом, вони не мали змоги розгледіти її розміри. Проте тепер Пенкроф, маючи гострий зір моряка, який звик удивлятися в темряву, не сумнівався в тому, що розрізняє на заході невиразне пасмо гористого узбережжя.
Та через темну ніч годі було визначити, чи їхній острівець був поблизу іншого, більшого острова, чи належав до якогось архіпелагу. Не було змоги й вибратися з цього малесенького острівця, омитого морем. Отож пошуки інженера, котрий, на жаль, так і не озвався, доводилось відкласти на наступний день.
— Сайресова мовчанка іще нічого не значить, — мовив журналіст. — Можливо, він знепритомнів або лежить десь поранений і поки що не в змозі крикнути нам у відповідь. Не вдаваймося в розпач.
По цьому Гедеон Спілет запропонував розпалити на скелі вогнище, яке було б інженерові сигналом і дороговказом. Та ніде не знайшлося жодного деревця, жодного кущика. Навколо лежало саме каміння й пісок.
Неважко уявити Набову тугу й тривогу його супутників, що встигли щиро полюбити свого мужнього товариша. Надто виразно бачили вони, що поки що безсилі допомогти йому. Доводилося чекати ранку. Інженер або загинув у морі, або ж йому пощастило врятуватися і знайти прихисток де-небудь на узбережжі. Попереду години і години прикрого, сумного чекання. Уночі дуже похолодало. Утікачі зуб на зуб не попадали, але майже не помічали своїх страждань. Їм і на думку не спадало спочити. Не даючи згаснути останній надії, вони думали не про себе, а про свого керівника і весь час блукали безплідним островом, щоразу повертаючись до тієї точки північного берега, що була найближче до місця катастрофи. Недавні бранці кричали знову й знову і прислухалися, чи не відгукнеться у відповідь інженер, чи не долине до них його поклик на допомогу; і, напевне, їхній крик лунав дуже далеко, бо вітер уже на той час затих, а з ним затихли й гуркіт прибою та хвилювання моря.
Якоїсь миті їм навіть почулося відлуння гучного Набового крику; Герберт звернув на це увагу Пенкрофа й додав:
— Це свідчить, що неподалік на заході є інший берег.
Моряк ствердно кивнув. Він не сумнівався в цьому — його ще не зраджували власні очі. Якщо він хоч на мить уздрів далеку землю, — там справді була земля.
Але луна була єдиним відгуком на Набів крик, — весь східний берег острівця, що загубився у безмежному океанському просторі, завмер у цілковитому безгомінні.
