— Спробуймо спуститись до Гранітного палацу через колишній водостік, — відповів інженер.
— О, сто тисяч чортів! — вигукнув моряк. — І як я до цього сам не дотумкав?!
І справді, тільки таким робом можна було пробратися до Гранітного палацу, вступити в бій з мавпами й прогнати їх геть. Хоч отвір водостоку закладено міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати, але нічого: згодом її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму приховати отвір, піднявши рівень води в озері, бо в такому разі довелося б змарнувати немало часу, аби прокласти дорогу в дім.
Сонце схилилося за полудень, коли поселенці, добре озброївшись і прихопивши кайла й лопати, вийшли з Комина, пройшли під вікнами Гранітного палацу, звелівши Топові лишатись на місці, й намірилися йти лівим берегом річки Вдячності до плоскогір’я Широкий Обрій.
Та не встигли вони пройти й п’ятдесяти кроків, як почули лютий собачий гавкіт.
Здавалося, Топ у відчаї кличе їх до себе.
Всі зупинилися.
— Біжімо назад! — крикнув Пенкроф.
І всі щодуху кинулись до узбережжя.
Обігнувши скелю, вони побачили, що становище різко змінилося.
І справді, мавпи, опановані раптовим незбагненним страхом, шукали втечі з Гранітного палацу. Кілька з них спритно, наче клоуни, стрибали з одного вікна у друге. Вони навіть не робили спроби скинути драбину, що полегшило б їм спуск на землю, мабуть, із переляку, мабуть, забувши про цей спосіб утечі. Незабаром п’ятеро чи шестеро з них опинилися на мушці в колоністів, і ті, спокійно цілячись, відкрили стрілянину. Деякі з мавп, поранені або вбиті, виючи з болю, падали в кімнати. Інші стрибали вниз і розбивалися на смерть, і через кілька хвилин у Гранітному палаці, певно, не лишилося жодної мавпи.
— Слава! — гукнув Пенкроф. — Слава! Слава!
— Не кваптеся кричати «слава», — зауважив Гедеон Спілет.
— Чому? Адже вони всі перебиті, — відповів моряк.
— Та певно, але ми все одно не можемо повернутись додому.
— Ходімо до водостоку! — запропонував Пенкроф.
— Безумовно, — погодився інженер. — Та, можливо, було б краще…
І в цю мить, ніби у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина зісковзнула з порога дверей, потім розгорнулася і впала вниз.
— О, клянуся люлькою! Оце дива! — вигукнув моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.
— Таки дива! — пробурмотів інженер і першим кинувся до мотузяної драбини.
— Обережно, пане Сайресе! — крикнув Пенкроф. — Може, там іще є мавпи…
— Побачимо, — відповів інженер, видираючись драбиною нагору.
Його товариші побралися вгору слідом за ним і за хвилину опинилися на порозі дому.
Колоністи обшукали весь дім. Нікого не було ні в кімнатах, ні в коморі, не пограбованій четверорукими.
— А драбина? — вигукнув моряк. — Який добродій її нам спустив?
У цю хвилину пролунав дивний крик, і величезна мавпа, що ховалася в коридорі, кинулася до зали, а за нею— Наб.
— Ах ти бандюга! — крикнув Пенкроф і заніс сокиру, щоб розчерепити тварині голову.
Та Сайрес Сміт зупинив його і сказав:
— Пощадіть її, Пенкрофе.
— Щоб я змилувався над цією чорнопикою тварюкою?
— Атож. Адже вона скинула нам драбину!
Інженерів голос пролунав із такими нотками, що важко було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.
Та все ж усі кинулися на мавпу, що відважно відбивалася, звалили її і зв’язали.
— Ух, — зітхнув, відсапуючись, Пенкроф. — А що ж нам далі робити з нею?
— Вона стане нашим служником, — відповів Герберт. Кажучи це, підліток і не думав жартувати, бо знав, які корисні, можуть бути деякі з четвероруких.
Колоністи підійшли до мавпи й уважно подивились на неї. Вона належала до того виду людиноподібних, лицевий кут яких не дуже відрізняється від лицевого кута австралійців і готтентотів. То був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерність бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість мато, ні погані нахили павіана. Саме у цієї родини людиноподібних безліч рис свідчать мало не про людський розум. Приручені орангутанги можуть прислуговувати за столом, прибирати в кімнатах, чистити одяг і взуття, користуватися ножем, виделкою й ложкою і навіть цмулити вино часом не гірше, ніж двоногі служники, в яких на тілі немає шерсті. Відомо, що орангутанг довго ходив у служниках Бюффона, був йому вірним і старанним помічником. Мавпа, що лежала зв’язана у залі Гранітного палацу, була справжнім велетнем шести футів на зріст, мала пропорційне тіло, широкі груди, голову середньої величини; її лицевий кут дорівнював шістдесяти п’яти градусам, череп був круглий, ніс — великий, тіло — вкрите м’якою лискучою шерстю. Одне слово, то був досконалий зразок людиноподібної мавпи. Очі, трохи менші, ніж у людини, світилися жвавим розумом, й-під вусів поблискували білі зуби, а нижче кучерявилась каштанова борідка.
— Гарний парубок! — сказав Пенкроф. — Якби ми знали його мову, можна було б побалакати!
— То це правда, пане? — перепитав Наб. — Він стане нашим служником?
— Так, Набе, — посміхаючись, мовив інженер. — Тільки не ревнуй!
