ї тоді колоністи подумали, чи не вирушити вже по оболонку аеростата, — їм не терпілося перенести її в безпечне місце; але для цього треба було перетягти возика в порт Повітряної Кулі, а перед тим — прокласти шлях крізь лісові хащі Далекого Заходу. Це вимагало немало часу. Отож спочатку Наб і Пенкроф сходили в розвідку; відвідавши бухту, вони переконалися, що з полотняними припасами зовсім нічого не сталося в тій печері, де їх заховали; після цього колоністи спільно вирішили спершу завершити всі роботи, пов’язані з перетворенням плоскогір’я Широкий Обрій у захищений водою острівець.
— Це нам дасть змогу, — сказав Пенкроф, — улаштувати там пташник, — не буде страху, що прийдуть лисиці або наскочить якась інша капосна звірина.
— А крім того, — додав Наб, — ми зможемо скопати землю, пересадити ближче деякі плодові дерева й кущі…
— І скопати наше друге пшеничне поле! — переможно вигукнув моряк.
Річ у тім, що перше поле з єдиним зернятком завдяки Пенкрофовому доглядові дало чудові сходи. З нього вродили напророковані Сайресом Смітом десять колосків; кожен колосок дав вісімдесят зернят, тобто разом — аж вісімсот зерен, до того ж тільки за півроку, що провіщало протягом одного року два врожаї пшениці.
Задля перестороги із восьмисот зернят п’ятдесят про всяк випадок було заховано, а решту колоністи мали висіяти на новому полі, та ще й не менш пильно, ніж попереднє єдине зернятко.
Скопавши й обробивши поле, колоністи обгородили його міцним частоколом із високих гострих кілків, через який не могли перебратися будь-які чотириногі. Птахів мали відлякувати деренчала та страшні опудала, витворені фантастичною уявою моряка. Усі сімсот п’ятдесят зерен обережно вклали в рівні борозенки; решту справи мусила довершити природа.
Двадцять першого листопада Сайрес Сміт став креслити план рову, що мав відокремити плоскогір’я із заходу, — від південного краю озера Гранта до першого коліна річки Вдячності. Там на два-три фути лежав родючий ґрунт, а під ним — кам’яний масив. Тож знову довелося готувати нітрогліцерин, дія якого відома. Тож не минуло й два тижні, як у твердому ґрунті плоскогір’я з’явився рів завширшки дванадцять і завглибшки шість футів. Так само зробили ще один отвір у кам’яному березі озера, і вода, ринувши в нове русло, потекла в річку Вдячності; нову протоку назвали «Гліцериновим струмком». Як і завбачав інженер, вода в озері трохи спала, але майже непомітно. Нарешті, аби замкнути водяне кільце, значно розширили русло струмка, що впадав у море, і добре укріпили його береги подвійними рядами забитих у пісок кілків.
У першій половині грудня колоністи закінчили всі ці роботи, й оточене водяним поясом плоскогір’я Широкий Обрій, що формою нагадувало неправильний п’ятикутник із периметром близько чотирьох миль, було захищене від будь-якого нападу.
У грудні стояла велика спека. Та поселенці не хотіли й на короткий час припинити виконання своїх задумів; влаштування пташника ставало вкрай невідкладним, і вони взялися до нової роботи.
Цілком зрозуміло, що, обгородивши плоскогір’я водяним кільцем, вони дали цілковиту волю дядечкові Юпу. Він не одходив від своїх господарів і навіть не пробував кудись тікати. Орангутанг був неймовірно дужий і спритний, а проте спокійний і приязний. Найбільше захоплення він викликав у колоністів, коли піднімався чи спускався драбиною. Йому вже доручали деяку нескладну роботу: носити в’язанки дров чи тягати каміння, залишене після робіт на березі Гліцеринового струмка.
— Він, звісно, ще не муляр, але вже добра мавпа, — жартував Герберт, маючи на увазі те, що муляри називають своїх підмайстрів мавпами. І нікому не пасувало так жодне прізвисько!
Пташник улаштували на площі в двісті квадратних ярдів, вибравши місце на південно-східному березі озера. Його обвели частоколом, а всередині огорожі набудували з гілок різних сараїв для майбутніх пернатих мешканців.
У сараях колоністи поставили лозові клітки, що тепер лише чекали на своїх гостей.
Першими мешканцями пташника стали скритохвости, що не забарилися привести численних пташенят. З ними заприятелювало півдюжини качок, які водилися на березі озера. Серед них виявилося й кілька китайських качок, у яких крила розкриваються віялом, а пір’я таке яскраве й блискуче, що не гріх змагатися і з золотистими фазанами. Через кілька днів Герберт спіймав самця й самку з родини курячих із довгим заокругленим хвостом — чудових чубачів, які невдовзі також прижилися у пташнику. А пелікани, рибалочки, водяні курочки самі поприлітали на берег озера до пташника, і все те птаство, котре щебетало, пищало й кудкудакало, після перших сварок зрештою порозумілося між собою і стало множитись у такій кількості, що колоністи могли надалі не турбуватися про своє майбутнє харчування.
