От тільки тут не було вікна, яке вона могла б відчинити, не було нічого, тільки гладенькі стіни кольору брудної зелені й декілька банок із фарбою в кутку. Це навіть не було кімнатою — просто клітинка, півтора на півтора метри, не більша за туалет. Скільки часу мине, поки Ніна задихнеться? У зачиненому приміщенні з кожною хвилиною кисню стає дедалі менше, а двоокису вуглецю — дедалі більше, вона це вчила. Уже тепер ВІДЧУВАЛА, як втягує в легені отруту, дихала прискорено, дедалі важче, обличчя й долоні спітніли.
— Хай мене хтось випустить звідси! Прошу! — кричала вона, стукаючи кулаками в двері.
Унизу почула шурхіт кроків: хтось підіймався сходами. Напевне, пан Кароляк ішов у радіовузел поставити платівку.
— Я тут! — кричала вона. — Прошу, випустіть мене, прошу!
Але сторож був глухий, і Ніна лише обдерла шкіру на кулаках. Чула шум дощу й пульсування магії у крові.
Вона могла відчинити двері, як тоді, в Маркотах. От тільки не повинна була цього робити, бо так і не опанувала ту силу: нещодавно розтрощила дерево й поранила собаку, а тепер перебувала в будинку, повному людей.
Спогади з парку вже стиралися з пам’яті, їх розмивали нові хвилі паніки.
«Коли я не зроблю хоча б щось, то просто задихнуся тут. Відчинися, — думала вона, намагаючись уявити собі замок і прокрутити його в уяві. — Ну ж бо, вперед!».
Двері не ворухнулися. Ззовні почулися хрипи запущеної у радіовузлі платівки, а потім — музика, яку Ніна ніколи раніше не чула. І раптом у всій школі запанувала глибока, концентрована тиша.
І саме тоді, абсолютно безпідставно, дівчина подумала: «Він відкрив журнал і сказав: „Номер дев’ятнадцять, Ніна Панкович“. Може, тому що запам’ятав мене з кав’ярні, а потім запитав у когось, а може… може…»
Може, Лис і Сова приїхали сюди по неї. І вона геть не була в безпеці, і геть від НИХ не втекла.
Цього вистачило, аби Ніна втратила залишки контролю. Магія вислизнула з неї, наче мило у ванній, — останньої миті дівчина ще хотіла її стримати, але вже не могла. Стіни затряслися, посипалася штукатурка. Ніна крикнула. А потім був голосний грюкіт, пил, що змішувався із дощем та падав на подвір’я, і сповнені переляку й болю крики.
«Що я наробила…»
Навкарачки вона поповзла до дірки, що її сила вирвала в стіні, і глянула вниз. Подвір’я було застелене кам’яними уламками. На них сиділа якась дівчина. Трималася за голову, світле волосся було заплямоване кров’ю. Хтось кричав, що треба викликати швидку. З гімнастичної зали, де відбувалися збори, вибігали учні й учителі. Музика грала далі:
Ніна відсунулася від дірки. Мабуть, удар послабив щось у замку, бо двері з рипінням відчинилися, наче запрошуючи до виходу. Вона вибігла, пошепки молячись, щоби її ніхто не помітив у пануючому сум’ятті — але насамперед про те, аби з пораненою дівчиною все було гаразд.
Ніна оминула збіговисько у шкільному дворі й так швидко побігла до двадцятого кабінету, наче її переслідувала Бестія-з-Кола. Схопила свій ранець, куртку й знову, перестрибуючи через кілька сходинок, спурхнула вниз.
— Що трапилося? — запитала в першого-ліпшого учня.
— Стіна впала, — пояснив той. — Якась дівчина дістала каменем у голову. Напевне, уже й померла.
Ніна мало не зомліла, але коли за п’ять хвилин з’явилася машина швидкої допомоги, поранена була жива і навіть протестувала, коли лікар поклав її на ноші так, що аж загорнулася спідниця. Ніна мимохідь зазирнула білявці в очі: з рани на голові лилася кров, волосся і блузка промокли наскрізь, а над вухом звисав клапоть шкіри. Ніна відступила на ватних ногах, проштовхуючись крізь натовп, який оточив машину.
— Повертаємося до зали! — кричав директор. — Хутко відсуньтеся!
Ніна намагалася йти проти руху, але дарма. Хвиля учнів занесла її до гімнастичної зали, де досі висіли паперові декорації і стояли прапори. Хтось із тих, хто метикував швидше за інших, уже вимкнув музику.
— Ніна? — Агнешка проштовхалася до подруги. — Де ти була?
— Отримала покарання у двадцятому кабінеті.
«Саме так, — подумала Ніна. — Я весь час сиділа в класі, нічого не бачила й не чула. Маю намір цього дотримуватися».
— Боже, за що?
— Довга історія, — буркнула вона, не в змозі відігнати образ скривавленої білявки.
«Якщо та дівчина виживе, присягаюся, ніколи не пробуватиму творити жодні чари», — подумала вона, навіть не розуміючи, до кого звертається.
Учні сідали рядами на підлозі. Ніна знайшла собі місце неподалік вікна й розвернулася до нього. Дерева ззовні заспокоювали її, крім того, нарешті припинило дощити. Схоже, вона скористалася силою буквально останньої миті.
