«Заспокойся, — наказала вона собі. — Поряд із пані Шмуц тебе ніхто не скривдить». Учителька, може, і причарована Лисом, але ж вона мила чесна жінка, яка не дозволить, аби ВОНИ забрали з класу невинну ученицю.
Поручник далі посміхався.
— Справді? Така здібна дівчина, майже самі п’ятірки…
— У шкільній програмі немає розслідування вбивств.
Хтось позаду тихенько захихотів, а Ніна подумала: погано, я не повинна привертати до себе увагу.
Коли чоловік нарешті дозволив сісти, Агнешка нахилилася до її вуха й прошепотіла:
— Це якийсь божевільний.
Ніна трусонула головою, але нічого не сказала.
Лис і Сова вийшли, урок тривав далі, але всі були збиті з пантелику. «Може, мені й вдалося», — думала Ніна, але, коли вона врешті-решт і сама трохи в це повірила, двері відчинилися і в них з’явилася розчухрана голова одного з п’ятикласників.
— Ніну Панкович запрошують до кабінету директора, — кинув хлопець і побіг, стукаючи по сходах черевиками.
Знову всі глянули на неї, цього разу співчуваючи. «Не піду», — думала Ніна і якусь мить справді була готова триматися за парту зубами й нігтями. Але все-таки підвелася і попленталася до дверей, наче на страту. Може, вся річ у тих цигарках, подумала. Хотіла, щоби йшлося про них. Паління і крадіжка, щоправда, були поганими вчинками, але не належали до найгірших злочинів і за них нікого не відправляли до тісної камери.
У кабінеті на неї чекав директор і ВОНИ: Лис і Сова. Обоє стояли біля вікна, палили й тихо розмовляли.
— Сідай, Ніно, — сказав пан Франкевич, поправляючи квадратні окуляри. — До мене дійшли чутки, які мене непокоять. Ти начебто сказала класу, яке буде запитання на контрольній з історії. Це правда?
О боже. Про те нещасне запитання вона вже встигла забути, їй і на думку не спадало, що може йтися саме про це.
— Це так, Ніно?
«От негідник», — подумала вона про Пьотрика, який, схоже, її заклав, а потім неохоче кивнула.
— І звідки ти про це дізналася?
Вона уявила, як говорить: «Просто дійшла висновку, наче Шерлок Голмс. Коли пан Боянович обіцяв контрольну, то глянув на портрет Ігнація Падеревського[5], а потім на альбом про французькі палаци, який я принесла до школи, аби йому віддати. Ні, зазвичай я не настільки розумна, просто тут мені пощастило».
Це була б чесна відповідь, бо Ніна цього разу не зробила нічого поганого. Утім, не могла сказати правду, не тоді, коли її слухали Лис і Сова.
Вона зважила всі «за» й «проти», вдихнула глибше, наче перед стрибком у глибоку воду.
— Я зазирнула в нотатки пана Бояновича, — знала, що у вчителя є нотатник, до якого той записує всі ідеї. — Вибачте, цього більше не станеться.
Директор сумно похитав головою.
— Не знаю, що з тобою останнім часом коїться, Ніно. Справді не знаю. Мабуть, доведеться викликати до школи твоїх батьків…
— Прошу, не треба! — у її очах з’явилися сльози. «Це неправда, — хотілося крикнути їй, — я не шахрайка». Від приниження, мабуть, боліло б менше, якби вона й справді була винна.
— Ну добре, — зітхнув директор. — Я дам тобі останній шанс. Але тебе треба покарати, тому не візьмеш участі у зборах, а підеш у двадцятий і сто разів напишеш у зошиті: «я не обманюватиму», зрозуміла?
— Так, — сказала Ніна. — Дякую.
Дівчина й справді була вдячна. Цього разу якимсь дивом вдалося проскочити повз проблеми.
Виходячи з кабінету, вона почувалася якщо не щасливою, то принаймні цілком задоволеною.
Клас номер двадцять давно вже не використовували, і ніхто не знав чому. Серед учнів ходили плітки, що до війни, коли в будинку розташовувалася поліцейська управа, тут повісився один із заарештованих, а на підлозі відтоді проступала кривава пляма, яку неможливо було затерти. Ніна на такі розповіді реагувала скептично (якщо вже він повісився, то звідки кров?), а розум підказував, що радше тут ішлося про проблеми із піччю, що постійно забивалася: тому кабінет зачинили й користувалися ним виключно як місцем, куди відсилали учнів за провини. Ніна була тут лише раз, рік тому, коли Агнешка підмовила її написати любовного листа винятково бридкому й несміливому вчителю.
Але розум розумом, а двадцятка й справді здавалася доволі похмурою. На підлозі лежав шар пилюки, крізь брудні вікна цідилося каламутне світло листопадового дня, у кутках звисали гірлянди павутиння. Три парти спереду стояли рівно, із приставленими до них стільцями, а задні громадилися одна на одній, звалені в купи, і в напівмороці нагадували огидних тварин: гігантську щетинисту стоніжку із прямокутною головою, стоніжку, яка скрутилася у кутку. Були тут і дві такі самі закурені шафки. В одній стояв акваріум, у якому — якщо нахилитися достатньо низько — ще можна було відчути слабкий сморід гнилої води; в другій мешкали вислані з біологічного залу опудала: заєць, якому хтось із учнів обірвав вуха, лис, із роздертого черева якого сипалася тирса, і сліпа видра — усі з мертвими скляними очима.
