Ніна всілася за одну з чистих парт. Було холодно — двадцятий кабінет ніколи не обігрівався, але не настільки, щоб не витримати. Вона подмухала на замерзлі пальці, аби трошки їх відігріти, вийняла чорнильницю і перо. Здаля долинали звуки підготовки зборів: шум учнівських голосів, стукіт держаків прапорів, які саме розставляли в залі, «раз-два, раз-два», повторюване в мегафон.
Вона зосереджено писала при слабкому світлі брудних ламп. «Не обманюватиму, не обманюватиму». Замислилася: чи в когось з’явиться бажання це рахувати й чи цей хтось зрозуміє, що вона написала речення не сто, а, наприклад, дев’яносто дев’ять разів. Або дев’яносто вісім.
Коли вона дописала до половини, двері відчинилися і до класу увійшли Ярек та Марек, хлопці з сьомого «В», яких неодноразово карали за те, що вони залазили в учительську, підливали самогон у компот, підпалювали школу… Обом було по шістнадцять років (Яреку майже сімнадцять), а зі своїми вже помітними вусиками й зухвалими посмішками вони здавалися геть старшими, були наче пара дорослих, які чітко дають зрозуміти, що нудна наука в середній школі — не для них.
Ярек підійшов до вікна й шарпнув за ручку. Воно відчинилося із тихим рипінням, шматок засохлої фарби впав на запилене підвіконня. Марек вийняв із ранця якусь пласку квадратну річ і заховав її під светр. Ніна не встигла роздивитися, що то таке. На дівчину хлопці абсолютно не звертали уваги, наче вона була невидимкою. Тільки коли вже стояли на підвіконні й на обличчя падав дощ, Ярек озирнувся на неї.
— Якщо хочеш, можеш піти з нами, — сказав.
— І куди?
— Побачиш.
Вони залишили куртки й рюкзаки, подумала Ніна. Тобто збираються повернутися.
«Не роби цього, — підказував розум. — Це погана ідея». Але відчинене вікно спокушало, а в зошиті вже було п’ятдесят написаних речень. Із другою половиною вона впорається хвилин за десять, ще й залишиться чимало часу до кінця урочистих зборів.
— То як, ризикнеш?
Коли вона не відповіла, хлопець почав прикривати вікно. Дівчина підхопилася зі стільця.
— Чекайте. Піду з вами.
З підвіконня вони зістрибнули на плаский дах, побігли по ньому в ліву частину будинку, де були господарчі приміщення. Вікно, коли його пхнули ззовні, одразу відчинилося, наче хлопці вже не раз ходили сюди й мали все напоготові. Тепер вони були на запиленому сходовому майданчику. Знизу Ніна чула брязкіт тарілок у мийці й гудіння машин. Марек повів їх униз, до дверей із написом «Радіовузол». Відчинили їх відмичкою, а потім витягли з-під светра квадратну річ, вийняли з конверта платівку й поміняли з тією, на якій був напис «Міжнародівка».
— Помітить, — сказала Ніна, маючи на думці пана Кароляка, сторожа, який відповідав і за радіовузол.
— Не помітить, — відповів Марек. — Він ніколи не дивиться.
Вони зачинили двері. Ніна відчувала полегшення, що вони вже повертаються. А потім Марек прошепотів Яреку те, що вона не почула, і полегшення зникло. Натомість її охопили погані передчуття.
Вони підіймалися зворотнім шляхом до вікна, крізь яке сюди потрапили. Другий поверх, третій… На кожному були двері, але дівчина не могла сказати, до яких приміщень вони ведуть. Якісь комори, кімнатки для щіток? Вона ніколи не була в цій частині школи.
На четвертому поверсі Ярек зупинився і розвернувся до неї.
— Слухай, нічого особистого, але ми не можемо дозволити, щоб ти пішла й комусь про це розповіла.
— Я нікому не скажу!
— Ми тебе знаємо, — сказав другий хлопець трохи зверхньо. — Ти заучка. Заучкам довіряти не можна.
— То навіщо ви взагалі мене із собою брали? — роздратувалася вона, але Ярек тільки стенув плечима, наче не задурював собі голову такими нудними питаннями.
«Чудово, — подумала вона, — я гайнула з єдиними хлопцями в школі, які не можуть прораховувати свої дії більше ніж на п’ять хвилин уперед».
Але щось робити було запізно.
Ярек схопив Ніну, Марек відчинив якісь двері. Дівчина крикнула й запручалася, але хлопець був вищим за неї, важчим і значно сильнішим.
— Нічого особистого, — повторив Ярек майже з насолодою, наче брав участь у якомусь дурнуватому фільмі. — Витягнемо тебе, щойно закінчаться збори.
— Якщо ви мене тут зачините, я точно про все розповім!
Здавалося, цей аргумент зможе їх переконати: в очах Марека з’явився блиск, і Ніна майже зуміла побачити, як думка ліниво продирається крізь його мозок. Але потім блиск згас, а Ярек увіпхнув Ніну в тісне приміщення і загрозливо повторив:
— Після зборів.
У замку заскреготіла відмичка, і Ніна залишилася сама. Вдарила ногою у двері, грюкнула в них кулаком, репетуючи: «Випустіть мене!», але у відповідь почула лише тупіт ніг на сходах. Повітря навколо загусло, стіни, здавалося, присувалися все ближче. Ніна відчувала тиск у грудях, наче хтось гепнув у них важкезним каменем.
«Не панікуй, ти ж переживала таке вже не раз».
