Яке саме запитання вона повинна поставити?
Мадам Зулейка зітхнула.
— Зробімо ось як, — запропонувала. — Я просто гляну, що на тебе чекає в найближчому майбутньому, добре?
Ніна кивнула. Ворожка перетасувала карти, розклала віялом і тепер, хмурячись, вдивлялася в них.
— І що? — запитала дівчина, яка сиділа наче на голках.
Мадам Зулейка швидким рухом згорнула карти.
— Ти опинишся перед вибором. І незалежно від того, на що саме наважишся, потім жалкуватимеш. Мені тебе шкода, але ж усе це ти зробиш собі сама.
Ніна пирхнула.
— І тільки?
— А ти розчарована?
— Я сподівалася… не знаю, на щось конкретніше. Наприклад, що я маю остерігатися красивого брюнета чи щось подібне.
— Ох, моя мила… — Ворожка видихнула ще одну порцію диму, який ліз Ніні в очі й дер горло. — Красивих брюнетів завжди є сенс остерігатися, у цьому переконаєшся сама, коли трохи підростеш.
Дівчина злегка почервоніла. Почуття гумору цієї жінки починало її дратувати.
— То насправді ви нічого не знаєте? — сказала, не встигнувши зупинитися. — Сидите тут, дурите людей і витягаєте з них гроші. Ви шахрайка, стара поганюча баба!
Мадам Зулейка палила, трохи мружачи очі, але вираз її обличчя аніскільки не змінився. Ніна крутилася на стільці. Подумала про блідо-синій табірний номер і про все, що ця жінка мусила пройти.
— Вибачте за стару поганючу бабу, — буркнула за мить. — Я не мала так говорити.
— А за шахрайку не вибачишся? — злегка всміхнулася ворожка.
Ніна знизала плечима.
— Ми ж обидві знаємо, що всі ваші слова — дурня.
— Якщо ти так вважаєш, — ввічливо погодилася мадам Зулейка. — Але те, що ти мені заплатила, я залишу, коли ти не проти.
Пачка цигарок зникла зі столика так швидко, що Ніна навіть не мала шансу запротестувати. Встала й пішла до дверей.
— Я говорила правду, — затримав її на порозі голос ворожки. — Інколи просто нічого не можна зробити, а будь-який вибір поганий. І ще дещо, Ніно.
— Так?
Вона повинна була вийти, не озираючись на цю жінку. Але їй було цікаво.
— Авжеж, тобі загрожує небезпека.
Наступного ранку Ніна знову прокинулася втомленою, і цього разу не через погані сни — увечері спершу писала довгі листи Тамарі та Яцеку, а потім до другої години ночі читала «Клінічну психіатрію». Та й ранок почався кепсько, бо коли вона підійшла до шафи, виявилося, що всі її звичні нудні спідниці й сукні в пранні, а залишилася тільки синя сукня, перешита тіткою, — із розкльошеним низом і стрічкою на спині. Сукня колишньої Ніни, тієї, яка любила привертати до себе увагу нетиповим одягом.
«А власне, чому ні? — подумала вона. — Нерозумно вважати, начебто ВОНИ мене не впізнають лише тому, що я підстрижу волосся і поміняю спідницю. Крім того, під шкільним піджаком мало що буде видно».
Трохи налякана і разом із тим трохи щаслива, що врешті може стати собою, Ніна вдягнула синю сукню — дещо закоротку й замалу, але взагалі — нормальну. На щастя, дівчина вибралася з дому раніше, ніж мати встигла зауважити, що як для осені вона вдягнена залегко.
Того дня в школі мали відбутися тільки перші три уроки, а потім було заплановано збори з приводу річниці Жовтневої революції. «Цікаво, чи вдасться мені здиміти раніше?» — думала Ніна, яка стояння в натовпі не зносила майже так само, як сидіння в тісних приміщеннях.
На математиці здавалося, що їй щастить, — Ніна єдина зуміла розв’язати складне завдання із двома невідомими й отримала п’ятірку, географія минула спокійно, але потім настав час польської мови.
Ніна одразу зрозуміла, що щось не так, бо вчителька, темноволоса сувора пані Шмуц, увійшла до класу явно знервована.
— Уроку не буде, — сказала, і перш ніж хтось устиг зрадіти, додала: — Сьогодні в нас гості, вони бажають із вами поговорити. Вітайте: сержант Рената Сова й поручник Даніель Лис.
Шлунок Ніни стиснувся від передчуття: холодного, наче листопадовий дощ. «Це не може бути правдою», — подумала вона, але ж, на жаль, саме так усе й було.
До класу увійшла пара з кав’ярні: міцна жінка й бридкий чоловік. Цього разу жінка вже не здавалася чиєюсь тіткою чи пані професоркою, а він не здавався студентом. Цього разу обоє мали на собі мундири. І раптом усе стало зрозуміло: вони повністю відповідали одне одному, й не було вже в них нічого дивного, сама чиста загроза.
Ніна подумки застогнала.
Як вона могла бути настільки дурнуватою, щоби не помітити раніше, що це — ВОНИ?
Дивилася тепер у парту — дерев’яна поверхня розпливалася перед очима, дівчині було холодно й гаряче водночас, а горло перехопило так, що вона не могла навіть ковтнути слину. Перелякана, Ніна тільки за хвилину зрозуміла, що жінка, названа Совою, щось каже.
— …якщо хтось помітив щось дивне, то прошу прийти після уроку до вчительської і розповісти нам. Це дуже важливо, адже ви зможете врятувати комусь життя і, зрозуміло, отримаєте відповідну нагороду. Якісь запитання?
