— Тут є ще хтось із Маркотів?
— Я бачила Хуберта й Маріуша, але не мала часу з ними поговорити. Нам тут наказують робити різні дивні речі. Я у групі «Б», яка працює назовні, ми ремонтуємо огорожу й подібне. Паршива робота, постійно холодно й руки покалічені…
— Тихо.
Видра поверталася, стукання військових чобіт відлунням відлітало від стін, змішане з подихами підлітків, які спали. На одному з ліжок хтось плакав. Дівчата почекали, поки жінка знову опиниться на другому кінці зали, а тоді поновили розмову.
— Де тримають дітей? — запитала Ніна.
— Яких дітей?
— Ну, семи чи восьми років. Як Лукаш, який зі мною приїхав. Бо тут тільки хлопці й дівчата нашого віку.
— А, малята. Я бачила, як їх забирала кудись одна з охоронниць. Напевне, сплять окремо, ну й не працюють із нами. Не змогли б.
Ніна визнала, що в цьому є сенс. Було приємно знати, що принаймні про наймолодших хтось подбав.
Неподалік почувся гуркіт, стишений товстими мурами, але доволі виразний. Ніна здригнулася. Досі пам’ятала цей звук, хоча від закінчення війни минуло вісім років.
Хтось надворі стріляв у темряві.
Вона мимоволі схопила Тамару за руку, а та стиснула її долоню. Один постріл, потім другий і третій. Щоразу Ніна трохи здригалася в ліжку. Поряд відчувала напружене тіло подруги.
— І по чому вони стріляють? — запитала.
— Не знаю, — прошепотіла Тамара.
«Одне правило: не можна виходити за огорожу. Може, оце хтось його порушив», — подумала Ніна.
— Не хвилюйся, мала, — додала Тамара. — Ми щось вигадаємо. Впоралися в Маркотах, впораємося і тут.
— Тобі легко говорити, — пробурмотіла дівчина.
Тамара отримала після смерті Славека його відвагу, і відтоді існувало дуже небагато речей, яких вона боялася.
— От побачиш, усе буде добре. А тепер мені треба повертатися до себе.
Тамара підвелася і перебралася у своє ліжко.
Ніна думала, що не засне: була налякана, голодна і самотня, але втома врешті-решт узяла своє, і дівчина задрімала. Саме тоді, на межі сну, почула ще дещо — тихий, ледь чутний стукіт у трубах.
Здавалося, вона ледь заплющила очі, а у її свідомість уже вдерся різкий звук горну. Хтось грав, скільки було сил, наче від того залежало його життя.
— Уставай, — потрусила її за плече Тамара.
Ніна підвелася, досі затуманена сном. Біля найближчих ліжок уже вправлялися дівчата, переважно теж напівпритомні, із запухлими очима, плутаючись у власних ногах і незграбно натягуючи одяг. Котра могла бути година?
Видра розділила їх на групи, а «нових», зокрема й Ніну, вигнала на невеличкий плац перед будинком. Було холодно і волого, густу темряву ледь-ледь розганяли перші світанкові промінчики. Над землею повзли пасма білого, наче молоко, туману, вируючи у світлі ліхтаря повільним гіпнотичним рухом. Із рота Ніни йшла пара, а коли дівчина вступила в калюжу, під ногою хруснув тонкий шар льоду.
Їх було семеро: троє дівчат і четверо хлопців. Усі тремтіли від холоду й переляку. Майже всі, бо один із хлопців не гнувся, а сміливо дивився в очі охоронниці. Був високий, світловолосий, симпатичний. І дуже схожий на Славека. У Ніни сильніше стукнуло серце, але, перш ніж вона встигла хоча б над чимось задуматися, до майданчика побігла ще одна людина, яку підганяв вусатий солдат. Це був товстенький засапаний хлопець років чотирнадцяти, якого вона чудово знала.
Яцек.
Він став поряд із Ніною, здивовано дивлячись на неї. А за мить до Видри приєдналася сержант Сова, яка уважно розглядала їхню тремтячу групку.
— Щоб ви не нудилися, ми призначаємо вас на різні роботи, — почала вона. — Вам пощастило, бо сьогодні є вільні місця майже в усіх групах. Спочатку «А», чи то опіка над дітьми. Хтось із дівчат хоче?
Озвалася невисока пухкенька брюнетка, і Сова наказала їй відійти убік.
— Група «В», праця надворі, різні ремонти й подібні роботи. Є хтось, кому подобається майструвати?
Яцек, здається, хотів озватися, але Ніна тицьнула його в бік — бо пам’ятала, що говорила Тамара.
Симпатичний блондин і красива дівчина приєдналися до брюнетки.
— Група «С». Хто любить готувати?
Ніна завагалася. Кухня — непоганий вибір: тепло, близько до їжі, що після вчорашнього дня здавалося цікавим. Ну, й інше місце могло бути гіршим.
— Я люблю, — збрехала вона з усією упевненістю, на яку спромоглася.
— А я люблю їсти, — нахабно додав Яцек.
Хоч як дивно, це подіяло, бо Сова (правда, трохи вагаючись) кивнула в бік групки, що стояла осторонь. Скоро кожен отримав доручення. По Ніну та Яцека прийшла маленька сива жіночка, назвалася Мишею і повела їх на кухню. Дівчина чекала затишного приміщення, як у маркотському монастирі, а потрапила до вкритої білим кахлем зали, яка трохи скидалася на туалет, а трохи на вже знайому їй душову. Тут усе було величезне: каструлі, в яких можна було купатися, мийки такі глибокі, що Ніна зі своїм ростом ледь-ледь могла дотягнутися до їхнього дна. Усюди стояло різне обладнання: м’ясорубки, хліборізки й механічні ножі, що скалили сріблясті зубивістря. На щастя, тут було хоча б тепло; навколо гарячої пічки крутилися шістнадцятирічна дівчина й молодший за Ніну хлопець.
