— Ви, напевне, зголодніли, — сказала Миша. — Візьміть собі трошки хліба й сиру. Чай на столі в термосі.
Це був скромний сніданок, але ні Ніна, ні Яцек і не думали жалітися.
— Ви сьогодні приїхали? — запитала Ніна, вгризаючись у скибку.
— Два дні тому, але я хворів, лежав у лікарняному крилі. Лише сьогодні Ведмідь сказав, що я можу приєднатися до решти.
— Знаєш, що це за місце?
Він похитав головою.
— Не дуже. Крім мене у шпиталі лежав тільки якийсь малий хлопець: випадково поранився, коли ремонтував паркан, але він нічого не знав, а Ведмідь не хотів нічого казати. Нікого іншого я не бачив.
— Тебе допитували?
— Тільки записали ім’я та прізвище, а ще дали код.
— Який?
— 23GD. Ти щось знаєш?
Ніна переповіла йому те, що їй говорила Тамара. Інформації було небагато.
— Тоді я теж можу ні про що не турбуватися, — заявив Яцек, коли вона закінчила. У його голосі немовби бриніло розчарування. — У мене немає жодних сил, тільки спритність.
— Ми не знаємо, що насправді вони від нас хочуть, — зауважила Ніна. — Може, вся справа не лише в магії. Розкажи, як вони тебе знайшли.
Але в історії Яцека не було нічого цікавого: просто два дні тому до його школи прийшла пара людей у мундирах, жінка, яка назвалася Чайкою, і чоловік на ім’я Канюк, а потім повторилося приблизно те саме, що було з Ніною, — з тією тільки відмінністю, що Канюк не розповідав про жодні дивні загадки. Просто запитав, чи не помітив, бува, хтось із учнів чогось незвичайного, а за двадцять хвилин Яцека викликали до кабінету директора.
— Ти хвалився перед кимось зі школи своїми вміннями? — запитала Ніна, хоча знала відповідь.
Зрозуміло, що так воно й було. Яцек, який більшу частину життя був незграбним товстунчиком, просто не міг утриматися.
Це означало, що для НИХ уміння Обраного мали значення, або ж… Або ж значення мали Маркоти, і ВОНИ знали, що Яцек там був.
А потім Миша загнала їх чистити гору картоплі, поглянувши на яку, дівчина лише зітхнула. «Будемо її чистити два дні», — подумала, але Яцек, навіть не моргнувши, приставив собі стілець і взявся до роботи. Ножик у його руках так і літав, розмиваючись у сріблясту смугу, позбавлена шкоринки картопля із хлюпанням падала в миску з холодною водою.
— Повільніше, — просичала Ніна.
— Чому? Я можу й швидше, ось!
— Але їм не треба про це знати.
В очах Яцека з’явився блиск розуміння, і хлопець почав чистити повільніше — тепер зрізав шкоринку так, як більшість хлопців його віку: не дуже швидко і трохи невміло.
Певний час вони працювали мовчки. Ніна боялася, що Миша повсякчас стоятиме над ними й покрикуватиме, але, на щастя, жінка зайнялася своїми справами. Старша дівчина — її звали Ванда — стояла над великим казаном, повним киплячого варива, молодший хлопець — Ришек — раз у раз бігав, аби викинути сміття або щось принести зі складу.
Ніна та Яцек лишилися самі, із наказом, аби «картопля була готова до одинадцятої». У тому кутку, де вони сиділи, їх навіть не було видно.
Годинник, що висів на стіні, показував восьму тридцять.
Ніна подумала, що останні двадцять чотири години її постійно штовхали й тягнули, а вона покірно з усім погоджувалася. Досить, час перехопити ініціативу й нарешті зробити щось корисне.
Перший обов’язок в’язня — це втеча: вона не пам’ятала, де саме таке прочитала, але звучало переконливо. Щоправда, із втечею було пов’язано кілька проблем, але про це вона подумає пізніше. Поки що принаймні могла роззирнутися навколо.
— Зробімо так, — нахилилася до Яцека. — Я на хвилинку вийду, а ти тим часом почнеш чистити швидше. Коли я повернуся, буде здаватися, наче ми працювали вдвох. Нормально?
— А я не можу піти з тобою?
— Ні, бо коли Миша прийде об одинадцятій і побачить нечищену картоплю, то про все здогадається.
— Вона може прийти раніше.
— Тоді скажеш, що я на хвилинку вийшла до туалету й от-от повернуся.
— Ну, нехай так, — хлопець був не в захваті.
Ніна витерла долоні об фартух, який дала Миша, тоді накинула пальто на плечі й вийшла з кухні.
Найкраще було б вилізти на дах, звідки відкривався гарний вид навколо. Тож дівчина попростувала високими металевими сходами вгору, намагаючись запам’ятати дорогу. Завертала у вузькі коридори, минала порожні зали, де у вікнах стирчали повибивані шибки, а під стінами лежали товсті, наче килими, шари пилюки. Двічі їй довелося відступити: обережно, навшпиньках. Одного разу, коли опинилася у приміщенні, повному солдат, що різалися в карти, а вдруге — коли побачила групу підлітків, зайнятих миттям підлоги в порожньому залі з високим склепінням.
Але нарешті вона дісталася четвертого поверху, того місця, де закінчувалися сходи, а вище була тільки металева драбина до прямокутного люка. Ніна насилу підняла ляду, намагаючись не запорошити курявою очі, і за мить опинилася на даху — збоку від високої фабричної труби, яку не помітила раніше в темряві. У бетон було вбито залізні східці, що вели вгору. Ніна пошарпала найнижчу й вирішила, що вони достатньо міцні.
