Її спокушало влізти на трубу, але ж, якщо вона там опиниться, усі її побачать. Про всяк випадок дівчина підібралася до краю даху й визирнула вниз. Побачила групу Тамари, що ремонтувала дротяну огорожу, і двох солдатів, які розмовляли, покурюючи цигарки. Ніхто не дивився вгору.
З такої висоти вона бачила лише фабрику, плац перед воротами й чималий шмат лісу. З труби зуміла б помітити якесь село або містечко, хоча б якесь місце, куди можна піти по допомогу.
Із душею у п’ятах вона полізла нагору. Зазвичай дівчина добре переносила велику висоту, але зараз у неї паморочилося в голові, а в шлунку було неприємне відчуття. «Не дивися вниз», — наказала вона собі. Деякі скоби хилиталися, інші трималися в бетоні на чесному слові. Ноги ковзали по мокрих залізних прутах, крижаний вітер свистів у вуха й ліз під пальто. Що вище, то більш поривчастими ставали його подихи, аж нарешті Ніна ледь могла дихати, наче виставила голову у вікно швидкісного поїзду.
На тремтливих ногах вона дісталася вершини й роззирнулася. Ліс… ліс був усюди, наче неспокійне буре море, де-не-де позначене плямами темної зелені. Жодного містечка. Хоча… Ніна напружила зір. Між деревами, зовсім недалеко, побачила щось, що здавалося дахом хати, а поряд був інший дах. Якесь село? Звісно, це не місто, проте хоча б щось.
Вона почала злазити, обережно намацуючи ногами скоби. Тільки не дивитися вниз. Але якоїсь миті подивилася, і серце одразу підстрибнуло в грудях, і зовсім не через висоту.
На даху, спершись на одну з найнижчих труб, на неї чекав Лис. Ховаючи в руці вогник, запалював цигарку. Глянув на Ніну і повернувся до перерваної справи.
На мить вона відчула абсурдне бажання так і залишитися, зависнувши між небом та землею. От тільки це не мало сенсу: він уже її бачив.
Вона продовжила шлях униз, а на останній скобі ще й послизнулася. Лис підхопив її, допоміг утримати рівновагу, а потім прибрав руку.
— Вибач, — сказав. — Я не хотів бути ввічливим. Це лише рефлекси.
— Я… — Ніна гадки не мала, що тепер робити.
Чоловік не здавався розлюченим — радше трохи веселим. Вона не знала, добре це чи погано.
— Ти прийшла роззирнутися, розумію. Уже знаєш, де ми?
Цієї миті вона припустилася помилки: була роздратована і невиспана, до того ж їй набридло грати дурепу.
— Посеред Біловезької пущі. Отам кордон, — дівчина махнула рукою на схід. — А якби я хотіла вийти з лісу, то мала б іти отуди, — показала в інший бік.
— Ну, будь ласка, — посміхнувся Лис. — А начебто дівчата не розуміються на мапах. Тоді ти напевне знаєш: щоби вийти з пущі, потрібно десь вісім годин. Звічно, якщо ти не втратиш дорогу, бо внизу, між деревами, усе здається зовсім інакшим, ніж нагорі. А тому тобі довелося б ночувати в лісі, а вночі температура падає нижче від нуля. І вовки — ти знаєш, що тут є вовки? А також багато інших небезпечних створінь. Пам’ятай про це, якщо тобі спаде на думку тікати.
— Я зовсім не маю наміру тікати. Ви ж казали, що не можна виходити за огорожу.
— А, зрозуміло, ти ж дівчина чесна, яка завжди робить, що їй говорять.
— Передусім я розсудлива, — заявила Ніна, а Лис кивнув, наче вона сказала щось очевидне. Насправді він, здавалося, був упевнений у її розумі куди більше, ніж сама Ніна.
— Тоді ми можемо без проблем домовитися. А тепер — іди вже, і якщо за п’ять хвилин повернешся до місця роботи, то я нікому не скажу, що ти тут була.
Коли вона дісталася кухні, Яцек уже почистив три чверті купи картоплі.
— Знайшла щось цікаве? — запитав.
— Недалеко звідси село, — вона схопила ножик і заходилася працювати. — Але я не знаю, чи дасть це нам бодай щось.
— Чому?
— Якщо ці люди мешкають так близько від Інституту, то напевне не захочуть проблем від когось звідси.
— Хай там що, це хоча б якийсь шанс, — хлопець був сповнений ентузіазму. — Можемо піти туди й попросити про допомогу. Може, у них є якийсь транспорт — не кажу, що машина, але хоча б віз. Ми могли б дістатися до якогось міста, а далі потягом…
П’ять наступних картоплин Ніна уявляла, як вони тікають на підводі, а добрі селяни сердечно прощаються з ними. Якась баба притискає її до великих грудей і тицяє в руки згорток зі свіжими тістечками, діти в мішковині зі сльозами на очах махають їм услід… На шостій картоплині вона отямилася й усвідомила, що це не може бути настільки просто. Не кажучи про те, що в селі вже ніхто не ходив у мішковині.
До одинадцятої вони впоралися з картоплею і взялися різати ковбасу. О першій годині настав час обіду. Тут не було їдальні, журек[8] представники працюючих груп забирали у великі термоси. Ніна за допомогою гігантського ополоника на відміряла порції, а Яцек видавав скибки хліба. Дівчина сподівалася, що від групи «В» прийде Тамара, але замість неї з’явилися симпатичний білявчик і красуня шатенка з великими очима: блондин обіймав її за плечі.
— Ви знали одне одного раніше? — запитала Ніна, наливаючи суп у термос.
Блондин кивнув.
— Ходимо до одного класу. Я Міхал, а це — Лена.
— Ніна. А тут є ще такі пари? Або й більші групи?
— Ні, наскільки нам відомо — ні, — відповіла Лена.
