«Але з Маркотів нас — кілька», — подумала Ніна. І, схоже, це не означало нічого доброго.
Хотіла запитати про магічні здібності, але побоялася. Зрештою, вони і так не сказали б їй правду — не зараз, коли поблизу крутилася Миша.
Хвилин через десять, у товаристві худої дівчини в рожевому светрі, з’явився Хуберт. Ніна спершу не впізнала його. У Маркотах він удавав із себе іншого, мав пофарбоване в чорний колір волосся, а зараз вона побачила чотирнадцятирічного хлопця зі світлою, мало не білою чуприною. Разом із блідою шкірою це справило на дівчину неабияке враження — наче Хуберт був не хлопцем, а негативом хлопця. Або й привидом. У блондинистій версії її товариш з канікул здавався ще вразливішим і тендітнішим, ніж раніше.
— Де працюєш? — запитала Ніна, коли вони привіталися.
— Група «D», або ж архів. Переписуємо всілякі папірці.
— Ох, — тільки це вона й зуміла сказати. Чому, прокляття, вона викликалася йти на дурну кухню?
— Давно ти тут?
— З позавчора.
— Тебе забрали з дому чи зі школи?
— У мене вже немає дому, — драматичним тоном заявив він. Коли йшлося про декламації драматичним тоном, краще за Хуберта не було нікого. — Моя бабуся померла два тижні тому, і я втік. Боявся, що мене заберуть до сирітського будинку, тож переховувався в тітки в селі. Там мене й знайшли.
— Це, мабуть, було жахливо, — Ніні хотілося обійняти його, щоб утішити, але забракло мужності. — Тебе вже допитували?
— Двічі.
— А ти зізнався, що… ну, знаєш… — вона глянула на дівчину в рожевому светрі, яка стояла неподалік і саме брала в Яцека нерівно порізані скибки хлібу.
— Це Кася, їй можна довіряти. Ти маєш на увазі монастир у Маркотах? Питали, але я заперечував. Бо офіційно мене там не було. Ми мусимо бігти, побачимося після роботи.
Ніна задумливо кивнула. Хуберт не належав до дванадцятки, яка успадкувала після смерті Славека риси Обранця, але мав магічну силу, тож вона трохи за нього непокоїлася.
Було вже по четвертій, коли Миша нарешті дозволила їм повернутися до спільної зали (Ришека вона звільнила раніше, Ванда ще залишилася, аби допомогти з приготуванням вечері). Ніна не пам’ятала, коли востаннє почувалася такою змореною. Руки боліли від чищення, різання, січення, мішання і витирання, а очі самі собою закривалися. Інші в’язні, схоже, почувалися так само, бо коли вона йшла вздовж ліжок, то навколо бачила тільки сірі, змучені обличчя. Дехто сперечався про щось стишеними голосами, інші не мали сил навіть на розмови й просто лежали, втупившись у стелю, або спали. «Може, саме в цьому й полягала ідея, — майнула думка. — Заганяти нас так, щоби ми навіть не думали про втечу».
Невдовзі до зали повернулася Тамара з червоними від морозу руками й зі свіжою подряпиною на правиці. Її зазвичай добрий настрій, схоже, витримав сьогодні чимало випробувань.
— Валюся з ніг, — простогнала вона, падаючи на ліжко. — Вони нас, здається, хочуть прикінчити.
— Нам треба знайти інших, — безжально сказала Ніна. — Яцек також тут, ти знала?
Тамара похитала головою. Трохи посиділа нерухомо, потім, зітхнувши, підвелася.
— Добре, ходімо.
Через п’ять хвилин вони вп’ятьох сиділи на ліжку Маріуша, кремезного хлопця, якого привезли невдовзі після Тамари і який тепер працював у групі «E», чи то в «команді прибиральників», що означало миття і замітання всіх запилених, заплетених павутинням фабричних залів.
— Я хотів опікуватися малюками, — похмуро сказав Маріуш. Під його очима були тіні, а сам він здавався не стільки змореним, скільки приголомшеним і розчарованим, на межі зламу. — Але мені не дозволили, лише дівчат узяли. У мене троє молодших братів і сестер, то хіба я не схожий на того, хто може подбати про дітей?
«Якщо щиро — ні, не схожий», — подумала Ніна. Маріуш був кремезним і міцним, до того ж — завдяки померлому Славеку — неймовірно сильним. Крім того, як пам’ятала Ніна з Маркот, хлопець не був розумакою. Такий собі — на перший і на другий погляди — тип тупого здоров’яка, єдина роль якого — стати прибічником когось слабшого, але розумнішого. Також дівчина пам’ятала, як він грався з малою Малгожатою і як вона його любила.
Маріуш був єдиним із їхньої п’ятірки, хто під час допиту розповів про своє перебування в монастирі. Тож Ніна вирішила, що вони повинні підігнати свої версії до його.
— Якщо нас притиснуть, доведеться зізнатися, — сказала. — Але ми можемо спробувати оминути найважливіше.
— Тобто магію? — упевнився Яцек.
Вона кивнула.
— І те, хто такі янголи насправді. І про Обраного, і про те, що ми від нього отримали.
Цього було забагато, більше, ніж справ неважливих, про які можна говорити вільно.
— То що ми їм скажемо? — Тамара, схоже, теж це помітила, бо скептично звела брову.
— Що ми були в монастирі, що з нами сталися дивні речі, але нам мало що відомо. Ми весь час боялися і хотіли лише повернутися додому. Про Бестію знаємо тільки те, що якась потвора ходила коридорами, а потім зникла, а про янголів — що вони шукали якогось Обраного.
— Здаватимемося ідіотами, — обурився Яцек.
— І що з того? — Ніні ця ідея також не надто подобалася, але кращої вона не мала. — Ідіотизм не карається.
