У кухні було спекотно, на плиті варився крупник[1], пахло юшкою і свіжим тістом. Ніна вибрала кілька картоплин, порізала їх, кинула в каструлю. Коли вони вже майже зварилися, у замку заскреготів ключ і до кімнати ввійшла мама, знімаючи з шиї довгий шарф. Її волосся було вологим від дощу, а в кутиках рота, як завжди, лежали глибокі сумні зморшки.
— Суп готовий? — запитала вона.
— Так, — відповіла Ніна.
— Як почувається Шимек?
— Здається, краще.
Коли Ніна заглядала до нього, молодший брат спав, дихаючи трохи легше, а в його легенях уже не дуже й хрипіло. У Шимека було слабке здоров’я, і, ледь холоднішало, він підхоплював застуду за застудою. Минулого року хворів із перервами від жовтня до березня, а зиму проводжав запаленням бронхів. Батьки сподівалися, що цього року буде інакше, але поки що сподівання залишалися марними.
— Це добре, — мама зняла пальто. У її голосі чулося полегшення, але не справжня радість. Ядвіга Панкович не вміла радіти по-справжньому. — Уроки вивчила?
— Так. А ще прибрала в кімнаті й дала Шимеку таблетки. Можна піти погуляти із Кролем? Повернуся ще до темряви.
Мати мить споглядала за Ніною, наче шукаючи привід заборонити, і, не знайшовши, коротко кивнула.
— Тільки не запізнюйся.
Пішла в кімнату й стежила, як дочка вдягається. На її обличчі проступав неспокій.
— Ніно?
— Гм? — буркнула дівчина десь із глибин светра, крізь який саме просувала голову.
— Ти ж, сподіваюся, не робиш нічого несусвітнього?
— Ні, — вона подумки прикидала, про що це мати. Про куріння цигарок за школою? Про побачення з хлопцями? У будь-якому разі мати навряд чи мала на увазі янгольські таємниці чи магічні сили, тож Ніна могла відповісти майже чесно.
— Це добре, — повторила Ядвіга Панкович. — Зараз не час для проблем.
Наче колись буває час, подумалося Ніні. Проте вона знала, що мати має рацію — зараз, коли Шимек знову розхворівся, батьки не могли приділяти увагу доньчиним проблемам. Це була одна з причин, через які вона вирішила зберегти події останніх канікул у таємниці. Другою причиною було те, що мати надто довіряла янголам і радше не повірила б Ніні, якби та раптом заявила: «Гей, а знаєш, що крилаті — геть не посланці Бога, а просто чужинці з космосу? А ще вони використовують підлітків, таких як я, для битви з потворою, яку ти напевне назвала б дияволом». Батько… батько, може, і повірив би, але він повністю підкорявся матері, а до того ж надто легко сердився. Тому Ніна, приїхавши з канікул, вигадала для батьків історію про те, що в монастирі стався нещасний випадок, одна дитина загубилася у лісі, а їй довелося повертатися раніше.
— Ти все ще приятелюєш із Агнешкою? — Ядвіга Панкович пішла за дочкою до передпокою, де дівчина зав’язувала черевики. — Вона на тебе погано впливає…
Агнешці було стільки ж років, скільки й Ніні — тринадцять, — але на вигляд їй можна дати шістнадцять, а може, навіть і сімнадцять. Інколи вона брехала, що ходить до ліцею, а потім домовлялася зі студентами вроцлавського університету, пила з ними каву й дискутувала про екзистенціалізм (це просто, інструктувала вона Ніну, сидиш із похмурим обличчям і говориш, що життя не має сенсу, а Сартр був правий). Ніна не знала, вона більше заздрить чи лякається, — сама, мабуть, не знайшла б у собі сміливості піти на таке побачення. На щастя, ця проблема їй не загрожувала: під час канікул вона підросла на кілька сантиметрів, але дзеркало явно свідчило, що мине ще чимало часу, перш ніж хтось зі студентів запросить її до кав’ярні.
— Ми не бачимося надто часто.
Це було правдою — з нового шкільного року її дружба із Агнешкою почала потроху псуватися. Вони не сварилися, нічого такого не траплялося, але часто-густо виявлялося, що в кожної з них є власні справи. Крім того, Агнешка, здається, відчувала, що подруга щось від неї приховує.
— А ти часом не закохалася? — розпитувала мати.
— Ні, — цього разу Ніна могла бути чесною на всі сто відсотків.
— Це добре. Нехай це ще почекає. — Ядвіга Панкович здавалася трохи розчарованою, наче закоханість, хоча й не дуже бажана, була б хоч якимсь поясненням.
— Мамо, у чому річ? — Ніна трохи дратувалася. — Я ж не роблю нічого поганого.
— Може, саме тому я і хвилююся. — Жінка досі здавалася насупленою, вертикальна зморшка перетинала їй лоба. — Коли в тебе підростає дитина, починаєш боятися проблем.
— Я можу розбити кілька шибок, — запобігливо запропонувала Ніна. — Або домовлюся про побачення з паном Геньо, хочеш?
Пан Геньо мешкав на поверх вище, був трохи недорозвинений і кричав кожній дівчині, якій уже виповнилося десять років: «Гей, панянко, чи не підеш зі мною на морозиво?».
— Навіть не думай! — гарикнула Ядвіга Панкович, яка була позбавлена почуття гумору. — Я тобі говорила, що нам проблем не треба.
