Користуватися магією було все одно, що намагатися втримати слизького вугра. Інколи це вдавалося, на кілька секунд могло здатися, начебто Ніна контролює те, що робить, але одразу після цього сила виривалася з-під контролю і коїлося таке, як оце зараз. Дерева вибухали, розліталися шибки, з полиць падали предмети.
У Маркотах вона поранила Лідку, а зараз мало не вбила собаку. Може, слід схаменутися.
До сраки їй така сила. Навіщо комусь магія, яка не тільки діє лише за певних умов, але, на додачу, її взагалі не можна проконтролювати?
«Якби це була казка, — подумала Ніна, — то зараз з’явився б чародій із довгою бородою, який навчив би мене контролювати силу». Але чародія не було, Ніна й далі стояла сама-самісінька на пожовклій, засланій листям траві. Темрява навколо густішала, пасма холодної імли починали повзати між деревами, тлумлячи віддалене гавкання собаки.
«Може, час забути, що я взагалі маю якусь силу, і змиритися з тим, що я звичайна дівчина? Ну, майже звичайна, бо я більша розумака, ніж інші, але, по суті, те на те й виходить. Ані янголи, ані люди в мундирах аніскільки мною не цікавляться».
Вона не була впевнена, чи рада цьому, чи, може, трохи розчарована.
— Ти запізнилася, — привітала її мати з краплиною похмурого задоволення. — Ми з татом уже поїли, тобі залишилося трохи супу. — Ядвіга Панкович насупилася. — У тебе якісь тріски у волоссі. І брудні коліна. Що ти робила на тій прогулянці?
— Кріль потягнув за шворку — і я упала. — Дрібна брехня останнім часом стала для Ніни звичною. Інколи вона відчувала через це провину.
Перевдяглася, помила руки й сіла за стіл. Батьки не дозволяли їй читати за їжею, але зараз вона була на кухні сама і, скориставшись цим, потягнула до себе газету. Проглянула політичну інформацію (газети брешуть, говорив батько, треба читати поміж рядками), потім глянула на погоду (обіцяли дощ) і на хроніку подій.
Недалеко від Познані стався нещасний випадок, особливий потяг зійшов із рейок. На щастя, ніхто не загинув, було поранено лише четверо людей.
У Забже народилася четверня.
У Любомежі згоріли батьки дванадцятирічного Міхала. Міліція не знайшла причини пожежі.
Ніна машинально їла крупник, геть не відчуваючи смаку. Одна ложка, друга, третя. Літери танцювали в неї перед очима, від плити йшло тепло, а в шибки били перші краплі дрібного дощу.
Вона десь читала про подібний нещасний випадок, от тільки де?
Раптом вона підхопилася і кинулася до коробки з вугіллям, на якій лежав стос газет для розпалу. Проглянула «Трибуну люду», а потім «Експрес вечірній».
Ось, знайшла.
Сімнадцятого жовтня у Голдапі стався таємничий нещасний випадок: на шкільному стадіоні ні з того ні з сього померли троє хлопців. Їм було по чотирнадцять років, і вони нічим не хворіли — раптом просто впали й через кілька хвилин припинили дихати. Четвертий хлопець, який був поряд із ними, трохи молодший, стверджував, що не має і гадки, що трапилося. Ніхто нічого не чув і не бачив.
А ще раніше, у Катовіце, у квартирі на вулиці 1 Травня впала стеля, заваливши родину із п’яти осіб. Живою залишилася тільки тринадцятирічна Берта.
Ніна вилила рештки супу в каструлю, бо раптом втратила апетит. Гнівалася на себе, що раніше не звернула увагу на ці випадки. Адже знала, що їх поєднує між собою.
Присутність підлітка віком приблизно як Ніна. І магія, бо якщо стеля ще могла впасти сама собою, то пожежу, яка почалася ні з того ні з сього, а особливо смерть трьох здорових хлопців непросто було пояснити природними обставинами.
Цікаво, чи діти, які вижили, також провели час у такому місці, як Маркоти? Може, серед них навіть був хтось із давніх приятелів чи приятельок Ніни, бо газети не називали прізвищ, а імена змінювали «для безпеки осіб, про яких ідеться».
Вона відчула, як раптом стає холодно. Це не була пригода, про яку вона мріяла ще годину тому, це було щось зловороже й похмуре. Напевно, навіть щось гірше, ніж те, що вона пережила в Маркотах.
Наступний день розпочався невдало, бо Ніна проспала. Таке траплялося настільки рідко, що мати, яка її підганяла, турботливо запитала, чи вона, бува, не хвора. Однак Ніна була не хвора, а просто невиспана — довго не могла заснути, а потім усю ніч її мучили жахи, в яких вона кричала: «Я нікому не розповім!», — і бігала темними коридорами від янгола, чиї очі блискали, ніби ртуть.
Пізніше стало тільки гірше.
Перший урок був латиною з пані Конецпольською, суворою жінкою із завжди скривленим ротом і з очима, схованими за круглими окулярами. Вчителька говорила монотонним голосом, пишучи на дошці, крейда скрипіла, у шибку стукотів осінній дощ. Ніна відчувала, як повіки опускаються самі собою. Вона справді намагалася тримати очі розплющеними, і якийсь час страх перед латинянкою допомагав у цьому, але врешті-решт втома перемогла.
За мить Ніна різко отямилася — Агнешка, яка сиділа поряд, штурхнула їй під ребра ліктем.
— Що? — мимоволі промовила Ніна, в останній момент згадавши, що не треба в класі говорити «Чого?».
