Усі дивилися на неї, увесь клас. Зрозуміло, тих, хто сидів позаду, вона бачити не могла, але все одно відчувала спрямовані на неї погляди.
Учителька, яка також очікувально дивилася на неї, схоже, тільки-но про щось запитала.
— Спляча Принцеса нагадає нам, що таке «supinum», — повторила вона голосом добре вихованої ящірки. — Пам’ятаєш? Ми вчили це ще минулого року.
Супінум? Ніна знала, що щось таке існує, але, окрім цього знання, у її пам’яті зяяла чорна діра: нічого, нуль, жодної гадки, що це за дурня. Дієслово чи іменник, а може, якась інша частина мови?
Так бувало вже й раніше, бо влітку, у Маркотах, Бестія-з-Кола вижерла в Ніни фрагменти пам’яті. Їх було небагато: так, ім’я якоїсь далекої тітки чи спогади з першого класу. Здебільшого нічого такого, із чим не можна було б розібратися.
Здебільшого, як виявилося зараз.
— Не пам’ятаю, — сказала вона, відчуваючи сором.
Пані Конецпольська скривилася:
— Сідай, двійка. Ти мене дуже розчарувала, Ніно.
Дівчина сіла, похиливши голову. Одна двійка — ще не трагедія, подумки втішала вона себе, хоча саме на латині погану оцінку відпрацювати було непросто. «Можливо, мама навіть зрадіє, що в мене якісь проблеми?» — подумала вона з гумором шибеника.
Проте найболіснішим для неї виявилося розчарування учительки. Ніна не любила ані пані Конецпольську, ані латину, і все-таки щось у ній, та її частина, яка залишалася чемною дівчинкою і доброю ученицею, не хотіла завдавати жінці клопоту.
З математикою все було нормально, але на біології Ніні знову не пощастило, бо вчитель викликав її до дошки.
— Панна Панкович розповість нам, що їй відомо про паразитів людського організму.
Ніна про паразитів знала небагато, бо не любила біологію — від самого розглядання малюнків з усіляким паскудством, що там звивалося, їй хотілося блювати. Тому ввечері вона лише зазирнула в матеріал, вважаючи, що щось у голові залишиться і що за необхідності вона зуміє відповісти. На жаль, того, що вона запам’ятала, ледве вистачило на вимучену, за вуха натягнену трійку, і Ніна повернулася за парту мокра, наче миша, й червона від сорому. Цього разу вона не могла прикриватися Бестією-з-Кола, цього разу винною була сама.
— Нічого не кажи, — буркнула Агнешці, коли після третього уроку вони сиділи на сходах, що вели на горище.
З нижніх поверхів долинав вереск дітей, які бігали коридорами, і суворі голоси чергових учителів; вище мало хто заходив, тож тут дівчата знайшли трохи спокою.
— Нормально, — Агнешка стенула плечима. — А ти не хвора, бува?
— Ні, лише трохи втомилася. — Якусь мить Ніні до смерті хотілося розповісти все світловолосій подрузі. Власне, вона мала зробити це вже давно, адже вони були знайомі з дитинства й завжди довіряли одна одній, але щоразу її щось стримувало. Може, переконаність, що той, хто влітку не був у Маркотах, не зрозуміє, що там трапилося. Або ж усвідомлення того, що Агнешка, хоча й розумна і розсудлива, є надто звичайною дівчиною, яку цікавлять надто звичайні справи. Якби проблема полягала у стосунках із хлопцями чи чомусь подібному, Ніна одразу б усе їй розповіла, але магія і янголи… Про це Агнешка нічого не знала й, мабуть, знати не хотіла.
Насправді Ніні був потрібен хтось із Маркотів, той, хто її зрозумів би. «Я могла б написати Тамарі або Яцеку», — подумала дівчина. Вони мали адреси одне одного і з канікул обмінялися кількома листами; лише кількома, аби не провокувати біду.
На сходах почулися важкі кроки, і за мить з’явилася голова засапаної пухкенької дівчини із сьомого «Б» — Ніна знала її в обличчя, хоча не пам’ятала, як звати. Франка? Стася? Якось так.
— Ти ж Ніна, так? — привіталася Франкостася. — Я чула, що ти… ну, наче вгадуєш різне?
— Наче, — кивнула Ніна.
— І треба тобі заплатити?
— П’ять злотих, — втрутилася Агнешка і поспіхом додала: — Я її асистентка.
Це вона вигадала умову, що без грошей відповіді немає. «Якщо робитимеш це задарма, — аргументувала, — люди безустанно чогось вимагатимуть і врешті залізуть тобі на голову». Ніна, трохи подумавши, визнала її правоту: зрештою, п’ять злотих — це ж небагато. Мине чимало часу, коли такий метод дасть можливість винайняти приміщення на Бейкер-стрит.
— Добре, дам тобі п’ять злотих, якщо відповіси мені на одне запитання…
— Ну? — підігнала Ніна.
Франкостася зарум’янилася і переступила з ноги на ногу.
— Чи Кжисек, знаєш, той, із сьомого «В», чи він… Ну, чи я йому подобаюся?
— Це не так просто, — сказала Ніна, яка ледь розуміла, про якого хлопця йдеться. — Тобто я можу тобі відповісти, але не зараз, мені спочатку потрібно побачити вас разом…
— Інакше кажучи, ти не знаєш? — розсердилася Франкостася.
— Не знаю, — визнала Ніна. — Я не ворожка.
Товстенька дівчина розчервонілася ще більше.
— Я від самого початку знала, що це без сенсу. Піду до мадам Зулейки, вона знатиме.
— Щось ти як дурна, — Агнешка позіхнула, коли Франкостася зникла зі сходів. — Треба було сказати «так» і взяти п’ять злотих. Урешті-решт, це ж цілком імовірно, що вона комусь подобається: у неї кльові шмотки, та й сама вона цілком нівроку, хоча й могла б трохи схуднути.
Ніна задумливо кивнула.
