Ніна вирішила не вказувати матері на протиріччя у її словах і, як завжди, із легким незадоволенням глянула на своє відображення у дзеркалі. Вона здавалася такою… до розчарування звичайною. У вересні, одразу після повернення з канікул, вона пішла до перукаря і попросила постригти себе під хлопця — із болем, бо волосся у неї було справді красиве, густе й довге. Але Ніна зробила це, аби ВОНИ її не впізнали; через це вона на якийсь час відмовилася від елегантних суконь із оборками й почала носити прості спідниці й навіть штани. Тепер розмірковувала, чи цей камуфляж узагалі мав якийсь сенс — може, насправді ніхто її не шукав?
Вона чесонула чубчик, що скручувався над лобом у непокірні каштанові кучері, — з вересня волосся трохи відросло, але йому досі було далеко до колишньої довжини, — зітхнула й, пообіцявши матері, що «не зробить нічого дурнуватого», вийшла з дому.
У квартирі на другому поверсі її з ентузіазмом привітав сетероподібний клубок рудої шерсті на чотирьох лапах, чи ж то Кріль, який завдячував незвичайним іменем тому, що з якоїсь причини дуже любив сирі овочі. Власниця песика, стара пані, два тижні тому зламала стегно, і відтоді добрі сусіди вигулювали її улюбленця. А Ніна любила як саму тваринку, так і прогулянки, а собака, своєю чергою, любив її.
— Крілю, до мене, — сказала вона, застібаючи нашийник.
Песик і не подумав її слухатися, лише танцював навколо, наче мав у лапах пружинки, радісно скиглив і намагався лизати дівчині руки. Заспокоївся тільки на вулиці, коли побіг із виваленим язицюрою до парку. На другому кінці натягнутої шворки, перестрибуючи мулисті калюжі, мчала Ніна. Дощу не було, але в повітрі висіла липка волога, осідала на волоссі й віях. Небо мало колір крижаної синяви, сонце скочувалося дедалі нижче, підсвічувало червінню розтріпані хмари. У гіллі дерев грав вітер, зриваючи з них останнє листя, скручене й буре, схоже на сушених комах. Ще недавно світ мінився усіма барвами осені, а тепер раптом посірішав, наче близька зима висмоктала з нього всі кольори.
У парку Ніна спустила Кроля з повідка, а потім знайшла паличку й кинула собаці. Дивлячись, як песик крутиться по засохлому листі, думала про те, що вона написала на папірці.
Останні два місяці панував спокій.
Це правда. Відтоді як повернулася з канікул, вона жила абсолютно звичайним життям взірцевої доньки й учениці, уранці йшла до школи, удень робила домашні завдання, готувала обід і прибирала. Увечері інколи виходила гуляти з Агнешкою, але найчастіше залишалася вдома, читала, дивилася з батьком альбоми з малярства або обігрувала молодшого брата в карти. Це було досить приємне життя, саме таке, за яким вона сумувала, коли влітку відбувалися всі оті безумні речі. Життя, де пригоди є лише в книжках, які людина читає, п’ючи гаряче какао й зручно загорнувшись у затишну ковдру.
Життя, в якому Ніні дедалі сильніше чогось бракувало.
«Це не я, — подумала вона, підіймаючи паличку й кидаючи її Кролю. — Принаймні не до кінця я. Я — дівчина, яка вистрибнула на ходу з потяга й зрозуміла, як перемогти Бестію-з-Кола».
«Я не просто чемна дочка і взірцева учениця, я здатна на більше. І я не хочу до кінця життя готувати обіди й прибирати, я терпіти не можу готування і прибирання».
Вона неспокійно роззирнулася, наче ця декларація могла притягти до неї небезпеку, але навколо не було й живого духу, тільки на старому букові сиділа ворона, поглядаючи на Ніну очима-намистинками. Вітер стих, сонце сідало нижче й нижче до горизонту, і Ніна відчула, як у ній пробуджується магія. Вона пульсувала у венах, наче глибоко всередині дівчини раптом застукотіло друге серце. Ніна зітхнула, а потім глянула на сукувате гілля.
«Хочу, щоби гілка зламалася», — подумала.
Ну ж бо, роби!
Певний час нічого не відбувалося, тільки повітря загусло, ніби перед грозою, аж урешті в голові Ніни щось стиснулося, а потім розслабилося, наче додаткові м’язи. Гілка зламалася: спершу тихий тріск, а за мить оглушливий гуркіт розколотого стовбура. Ніна відстрибнула, машинально затуляючи обличчя, а бук вибухнув, сиплячи навколо шматки кори й деревини. Неподалік почувся болісний тваринний вереск, а за мить обірвався.
— Кріль? — крикнула вона у паніці. — Ти де?
Крізь струхлявілу пилюку вона побачила собаку, який шкутильгав до неї на трьох лапах. Праву передню тримав, підібгавши під себе.
— Кролику, песику, йди до мене!
Вона впала на коліна й погладила його по голові.
— Я не хотіла! Вибач, я справді не хотіла! Покажи, де в тебе болить?
Кріль вивернувся з її рук, коли вона торкнулася лапи, й відбіг на кілька кроків. Але за хвилину вже радісно стрибав на чотирьох лапах, немов нічого й не трапилося.
Ніна зітхнула, відчуваючи, як розтискується обруч, який стягнув горлянку.
От хай йому пек!
Треба глянути правді в очі, подумала вона, дивлячись на те місце, де ще недавно росло дерево, а тепер стирчала триметрова розшарпана кукса. Геть не було краще, ніж на початку, коли вона тільки починала тренуватися. Анітрохи не краще.
Вона могла загинути, якби одна з тих гілок ударила її по голові. Або могла вбити невинного собаку.
