Хата справляла враження мертвої. Порожні вікна — наче випалені очні ями. Відчинені двері сумно хилиталися на завісах, які ледь рипіли під подихом вітру: рип, рип, праворуч, ліворуч.
— Боже… — прошепотів Яцек.
Невеличкий садочок був оточений кривим плотом, частина дощок паркану вже лежала на землі й поростала хвощем. Тамара зачепилася за заіржавлені граблі й вилаялася. У курнику вони знайшли розкидані пташини кістки, у сараї — неповні скелети двох корів, дочиста обгризені мурахами.
Ніна із серцем у горлі відступила. Друзі йшли за нею мовчки, навіть Тамара мала невпевнений вираз обличчя. Навколо панувала цвинтарна тиша.
— Це село… — почав Хуберт.
— Воно абсолютно мертве, — закінчила Тамара.
Яцек крутився поблизу.
— А ви помітили, що ніде немає людських кісток? Багато тварин, але жодної людини?
— Може, усі втекли? — запитала в повітря Ніна.
— Залишивши корів, свиней і курей? І собак? — Яцек копнув пожовклий череп, що валявся у траві.
У Ніни стиснулося серце. Вона подумала про корів, що розпачливо мукали, аж поки в них не розірвалося вим’я, повне молока, про собаку, кинутого хазяями, залишеного на поталу в селі, що помирало. Спочатку пес, мабуть, лазив у курник і живився птаством, що здихало, потім здичавів і навчився жити в лісі. А пізніше, коли зістарився, приповз на місце, яке знав найкраще за все, щоб тут померти. Може, навіть думав до самого кінця, що хтось із хазяїв по нього повернеться і догляне…
Ніна витерла сльози. Яцек моргав, наче йому щось потрапило до ока, Хуберт відвернувся. Тамара сиділа на порозі однієї з хат.
— Боже, — простогнала вона. — Що тут сталося?
Ніна та Яцек сіли поряд, Хуберт відійшов до паркану й задивився удалечінь, на розлогий явір. Вітер шарпав його світле, майже біле волосся і поганеньке пальто, куплене, схоже, у ті часи, коли хлопець був сантиметрів на десять нижчий. Що з ним станеться, коли ВОНИ нарешті його відпустять? Якщо відпустять. «Напевне, потрапить до дитячого будинку», — подумала Ніна. Їй було шкода Хуберта: спершу він жив із божевільною матір’ю, потім зі склеротичною бабцею, яку більше цікавила мертва донька, аніж живий онук, а тепер на нього чекала доля сироти у державному або монастирському притулку.
Нінина мати повторювала, що життя сповнене смутку і що лише після смерті людину чекає нагорода на небі. Ніна завжди з цього сміялася, а тепер була схильна погодитися. Життя, якщо говорити загалом, і справді не цукор.
— Нам треба повертатися, — буркнула вона, але ніхто не зрушив з місця, наче смуток, що панував у цьому місці, придушив усіх своїм тягарем. Тамара малювала гілочкою на землі якісь візерунки, Яцек, зазвичай непосидючий та енергійний, сидів, осоловілий, зіщулившись від холоду.
Ніна обійняла коліна руками. Може, настав час нарешті це сказати?
— Слухайте, — почала невпевнено. — Мені дещо спало на думку… Тільки не ображайтеся, добре?
— Гм, — пробурмотів Яцек.
— Давай, мала, — підтримала її Тамара.
— Мене допитували вчора, і мені здалося, що вони… що насправді не цікавилися тим, що я можу сказати. Наче наперед знали, що трапилося в Маркотах, і наче зовсім не мали потреби витягати з мене все те. Я навіть раз спеціально помилилася, сказала, що була з вами, а потім — що сама. Зазвичай, як мені здається, слідчий повинен скористатися можливістю і дотиснути в’язня, а цей — аж ніяк. Та й вам також якось надто легко все зійшло з рук. Хуберт збрехав, що не був у Маркотах — і все, а Тамара послала їх…
— Тоді навіщо взагалі ці допити? — старша дівчина насупилася.
— Щоби зламати нас. Так мені здається. Тому я мусила спочатку довго чекати, і тому вони постійно всіх штовхають та кричать. І ця праця… Сьогодні Миша побачила, що я закінчила чистити картоплю, а більше нічого робити не мала, тож вона наказала нам натирати великий заіржавілий самовар, що геть не мало сенсу, бо ніхто б його не став використовувати. Усе наче лише для того, аби ми ні на мить не змогли відпочити, наче ми постійно повинні бути змореними…
— Наглядачка в нашій групі абсолютно така сама, — буркнула Тамара. — Рись безперервно верещить і кудись нас жене. Я вже навчилася, що треба вдати, наче ти постійно зайнята, бо інакше одразу знайде якусь іншу справу.
Ніна кивнула.
— Тому я і вважаю, що ці допити — вони наче… ні до чого, розумієте? Принаймні щодо нашої четвірки. Вони чудово знають, що ми були в Маркотах і що саме там трапилося.
— Звідки вони це знають? — насупився Яцек. — Вважаєш, хтось нас зрадив?
— Саме так вона й уважає, — спокійно відповіла Тамара. — Точно, Ніно?
Дівчина неохоче кивнула.
— Лис і Сова не заявилися в мою школу випадково. Приїхали спеціально по мене, а малого Лукаша взяли принагідно.
— Ти не можеш цього знати, — втрутився Яцек.
— Лис називав мене на уроці Ніною.
— Але ж так тебе звуть.
— Ні. Вірніше — так, але ні. В усіх офіційних документах написано: Яніна Панкович. Той, хто просто зазирнув би до класного журналу, сказав би: «Янка», «Яся» або якось так. Ще ніхто з власної волі не називав мене Ніною.
