— Хіба що він чув про тебе раніше, — підсумувала Тамара. — А ми всі з’явилися в Інституті раніше за тебе. Зрозуміло, це не я, але ти маєш тільки моє слово, правильно?
Яцек почервонів.
— Я також нікому нічого не казав. Мабуть, це Маріуш.
Ніна похитала головою.
— Він не знав мою адресу і прізвище.
— Тоді Хуберт. У Маркотах він весь час поводився дивно, а тепер теж щось комбінує. Де він, до речі?
Мов за командою, вони глянули туди, де тільки-но стояв світловолосий хлопець: там було порожньо.
Ніні довелося погодитися. Може, вона не стільки підозрювала Хуберта, скільки — доведись обирати — ВОЛІЛА б, аби це виявився саме він. Яцека й Тамару вона полюбила майже одразу після приїзду до Маркот, і відтоді вони трималися разом. Хуберта ж — справжнього Хуберта, а не хлопця, якого він удавав, — знала значно менше.
— Не можемо дати йому зрозуміти, що ми здогадалися, — Яцек загорівся новим планом, наче питання зради Хуберта було вже вирішене. — Вдамо, що ми й досі з ним приятелюємо, і тоді він…
Ніна не слухала.
Лис назвав її Ніною, але це не все, була ще та дивна загадка, яку він розповів у класі. Про що там ішлося?
«Давно, скажімо, років двадцять тому, у малому сільці, загубленому посеред лісу, у хаті бідного вугляра жила родина: мати, батько й двоє синів».
Дівчина питала інших в’язнів, але здавалося, що ніхто нічого подібного не чув. Або ця розповідь була просто примхою Лиса, щось на кшталт жарту, який тільки він розумів, або… з якоїсь причини вона була призначена саме для Ніни. Лис, знаючи, що дівчина отримала від Славека детективні здібності, запропонував їй загадку, наче принаду.
Це, до речі, аж ніяк не повинно означати, начебто історія про повішеного хлопця не справжня. Навпаки, Ніна щомиті дедалі більше переконувалася, що двадцять років тому це сталося саме тут. Вони були в селі, «загубленому посеред лісів», сиділи на призьбі, на якій того листопадового дня сиділи ксьондз і коваль, дивлячись на цей самий явір, на який зараз дивилися вони, тієї миті, коли в хаті хтось убивав батьків тринадцятирічного хлопця.
Хлопця, якого згодом звинуватили в убивстві й повісили.
Ніна ковтнула слину. На мить їй здалося, що вона бачить на яворі худе тіло, яке розгойдується на гілці, але видіння зникло настільки ж швидко, як і з’явилося.
Може, він і справді був винен і саме це є рішенням загадки? Дівчина не хотіла вірити, що її ровесник міг зробити щось настільки потворне, але… як казала її мати, світ паскудна штука, а остання війна показала, що в ньому відбуваються справді страшні речі. Діти, молодші за Ніну, вбивали й самі гинули, і всім до цього було байдуже.
«Він мав кільканадцять років, — подумала вона. — Як я, як більшість в’язнів Інституту, як підлітки, про яких я читала в газетах, Міхал із Любомежа або Берта з Катовіце.
До того ж, коли хлопець загинув, також був листопад.
Збіг? Може, але дівчина думала, що ні.
— Чого це ти замислилася? — Тамара штовхнула приятельку в бік.
Вона розповіла все друзям, старанно оминаючи картинку тіла, що розгойдується на яворі, і власні роздуми на тему злого світу.
— Вона має рацію, — підтримав Ніну Яцек. — Це й справді колись могло бути село вуглярів. Ну бо, чисто логічно, кому б ще жити посеред лісу?
Він устав, знову сповнений своєю звичною енергією, і закрутився подвір’ям.
— Отут, мабуть, стояла піч для випалення вугілля. А отут стара криниця.
Перш ніж вона встигла його зупинити, Яцек увійшов до хати. Тамара пішла слідом. Ніна залишилася надворі сама, бо Хуберта досі ніде не було видно.
Вона не відчувала ані найменшого бажання заходити всередину, але ж не хотіла стирчати тут сама, наче кілок посеред вимерлого села. Крім того, Тамара мала рацію: детектив повинен знати всі факти. Якщо вже хата була місцем злочину, Ніна мусить її оглянути.
Вона зціпила зуби й пірнула в темряву.
Це була звичайна сільська хата, принаймні наскільки Ніна могла оцінити. У великій кімнаті розташовувалася чимала піч, поряд стояли стіл і широка лавка. У меншій було подвійне ліжко, розмальована маками скриня і велика колиска, в якій, схоже, спав молодший хлопець. Вікна були вузькими, протиснутися крізь них могла лише дуже худа дитина. Тож коли коваль і ксьондз не брехали, що в будинку не було більше нікого, то злочин мав скоїти старший син.
До спальні прилягала невеличка кімнатка, де стояло ліжко значно менших розмірів, але багато різьблене, із гаптованими подушками, побляклими за цей час. Тут спав старший хлопець? Навряд чи, вирішила Ніна. Це місце здавалося призначеним для якогось шанованого члена родини. Або для гостя.
Чи то в будинку мешкав хтось іще, крім батьків і дітей? А якщо так, то хто це був і куди він подівся під час трагедії?
Вона проминула діжки, короби й плетені кошики — тут, мабуть, тримали припаси — та повернулася до більшої кімнати. Ніде не було жодних слідів злочину, хата мала такий вигляд, наче двадцять років тому її хтось вичистив, а потім просто пішов, зачинивши двері.
Вона торкнулася цвяшка, що стирчав з розхитаної шафи, і провела пальцем униз. На шкірі залишилася смуга пилу.
