— Якщо робитиму щось легке, то я згодна. Тут страшно нудно, — це була щира правда. Ув’язнена в мініатюрному шпиталі, Ніна аж шаліла від самої думки, що могла б зробити, якби мала трохи більше свободи.
Лікар зітхнув.
— Ну добре, здається, ніщо не стоїть на заваді, аби ти повернулася до великої зали. Тепер перейдемо до тебе, — кивнув на Тамару.
Дівчина відповіла на ідентичну серію запитань, після чого обидві пацієнтки отримали від лікаря папірці з нашкрябаними таємничими фразами.
— Сержант Сова дасть вам нове призначення, — сказав на прощання Ведмідь.
— А що з Хубертом? — відважилася запитати Ніна, коли вони вже стояли в дверях.
— Поки що залишиться. А тепер ідіть, не хочу більше вас тут бачити.
— Зможеш це прочитати? — запитала Тамара, коли вони йшли коридором.
Ніна взяла в неї аркуш, а потім порівняла його зі своїм. Здавалося, що на обох було написано те саме, хоча, зважаючи на жахливий почерк, дівчина не могла бути впевненою.
— …ове… оме… оне… Рекомендоване? Рекомендована? Далі не розумію, — сподівалася, що подальші фрази звучать: «Рекомендована легка праця», а не, наприклад, «Рекомендовано послідовний контроль, бо пацієнтки щось крутять».
Вони дісталися до зачинених дверей «кімнати відпочинку», і Ніна приклала вухо.
Зсередини не долинало жодних гучних звуків, лише шелест, наче там гортали сторінки книжки, і ще монотонне скрипіння пера, що совалося по паперу.
— Стукаємо? — Ніна глянула на подругу.
— Ти перша.
Ніна вдихнула глибше, наче перед стрибком у глибоку воду, і постукала, а коли почула жорстке «прошу», увійшла всередину.
У кімнаті сиділа Сова, яка, побачивши дівчат, підвела голову з-над списаного аркуша.
Трохи далі, біля вікна, влаштувався поручник Лис, занурений у читання.
— Ми за дорученням лікаря Ведмедя, — сказала Тамара, підсовуючи жінці свій аркуш. Ніна зробила те саме, а потім кинула зацікавлений погляд на назву книжки Лиса — цього разу це була «Анна Кареніна».
Сова роздивилася аркуші й щось пробурмотіла над ними, а Тамара непомітно копнула подругу в кісточку, кивнувши на поручника.
«Запитай його», — її губи склалися у беззвучні слова.
«Зараз?» — подумала Ніна, але в очах подруги було стільки прохання, що вона підійшла до Лиса, який тільки тепер на неї глянув.
— Вона помре, — почала дівчина трохи нахабно.
— Пробач?
— Ну, Анна. У кінці кинеться під потяг. Якщо чесно, це єдиний класний момент у книжці.
— Прикро.
Дівчина не зрозуміла, чи Лис говорить про трагічний кінець героїні, чи, може, про її власні літературні смаки.
— Я думала, що ви любите детективи.
— Я читаю все, що потрапляє мені в руки. Тобі щось треба?
Дивився на неї настільки байдуже, що в Ніни вперше прокинулися сумніви, чи насправді Лис передав їй ті фото й інструкції. А якщо не він — то хто?
— Ні, я тільки-но закінчила «Ніч у бібліотеці» й подумала, що міс Марпл, яка розв’язала справу, абсолютно нічого від цього не отримала: уся слава дісталася нерозумному інспекторові поліції. Це несправедливо. Детектив повинен отримувати нагороду, якщо вирішує загадки, правильно?
— А може, для міс Марпл нагородою було саме провадження слідства? Я колись знав бідного хлопця, який мріяв грати на скрипці. Звали його…
— Янко Музика[17]?
В очах чоловіка вона побачила знайомий уже блиск сміху, який міг виявитися й оманою, — але Ніна мала впевненість, що був справжнім. Їй удруге вдалося розсмішити поручника Лиса, і вона так само не розуміла, це добре чи погано.
— Франек. Ян — це було його друге ім’я. Це я до того, що для Франека нагорода не мала значення: важливим було лише те, що він міг користуватися своїм талантом. Інакше був би дуже нещасливим.
«От і маєш», — подумала дівчина похмуро. Саме таких хитрих банальностей вона від Лиса й очікувала. Чи це означало, що вона має зайнятися таємницею хати вугляра з чистої цікавості? Ні на що не розраховуючи натомість?
Тамара вже стояла біля дверей, киваючи подрузі, тож Ніна ґречно попрощалася і вийшла.
— Я отримала направлення до групи «А», — сказала Тамара.
— Чудово, тоді довідайся, яка дитина має в коді номер вісімдесят п’ять.
— Не радій так, — захихотіла Тамара. — Ти працюєш разом зі мною.
— Інакше кажучи, ми й далі не знаємо, чи можна довіряти Лису, — сказав Хуберт, коли дівчата розповіли йому, що сталося.
— Не можна, — Ніна була рішучою. Чоловік, якому все одно, що він читає, повинен мати жахливий характер.
— А з тобою що? — запитала Хуберта Тамара. — Ти ж начебто залишаєшся в лікарні? Це добре? Отже, поки…
— Ведмідь сказав, що близько опівночі по мене все одно прийдуть, тож немає сенсу переводити. Як повернуся, зробить іще одне обстеження, і залежно від результату я або ще тут посиджу, або приєднаюся до вас.
— Ох… — Ніна не змогла сказати нічого іншого.
— Та нормально, — Хуберт відгорнув волосся з лоба. — Не хвилюйтеся, я впораюся.
Ласка зазирнула в палату.
— Дівчата, збирайтеся, — сказала. — Щоб вас тут не було, нумо, нумо!
Тамара сердечно обійняла Хуберта. Ніна з легким ваганням і куди незграбніше зробила те саме. Вони підхопили валізки й рушили до великої зали.
