Разом зі ще однією дівчиною, Ольгою, їх відіслали на другий поверх, де містилися «ясла». Це були три кімнати з невеличкою кухнею: в одній була спальня, ще дві використовувалися для ігор. Ніна озирнулася, відзначивши полиці з книжками, складені в стоси під стінами настільні ігри, кольорові кубики, будиночок для ляльок, іграшкову залізницю, ведмедиків та інші іграшки. Група підопічних складалася із сімох дітей віком від шести до одинадцяти років — найстарша дівчинка була ненабагато молодшою від своїх няньок і, на думку Ніни, спокійно могла б працювати замість грати в ляльки. Цікаво, за яким принципом ВОНИ ділили в’язнів? Просто за роком народження, як у школі, чи якось інакше?
Головною тут була Ворона, присадкувата брюнетка з тінню вусиків над верхньою губою, майже — але тільки майже — так само мила, як Ласка. Зрештою, тут усе було більш-менш миле: розмальовані у веселі кольори стіни, м’який килим на підлозі, тепло від пічок і той факт, що на сніданок давали тістечка. Але попри все це діти здавалися вередливими, будь-що їх дратувало. При розподілі іграшок почалася сварка, а одна з наймолодших дівчаток навіть образилася і зачинилася у ванній. «Вони сумують за домом», — подумала Ніна. Спершу, стримуючи невдоволення, намагалася побавитися з малечею, але швидко зрозуміла, що вона тут не потрібна, — двоє інших дівчат чудово впораються. З легким відчуттям провини знайшла для себе книжку й залізла в куток. Читала «П’ятеро дітей і Щось», час від часу підводячи голову, щоби перевірити, чи Тамара й Ольга не потребують допомоги. Вона й далі не могла відійти від здивування, наскільки добре подруга домовляється з малятами. Заспокоювала тих, які були надто вередливі, і веселила сумних, а потім організувала для всіх гру у Відкриття.
— Ніна, пограєш із нами? — запитала. — Я дозволю тобі стати Колумбом, хочеш?
— Дякую, але мені не цікаво хапати рабів і красти золото.
Ніна повернулася до читання, з цього моменту ігноруючи крики (імовірно, індіанських воїнів) і різні предмети, що літали в повітрі (томагавки? інша зброя? навіть не намагалася здогадатися). Вона вже дійшла до середини книжки, коли хтось став поряд і засопів їй у вухо. Ніна неохоче підвела погляд.
— Привіт! — це сказала світловолоса дівчинка, яку намагався боронити Маріуш.
— Привіт, — буркнула Ніна, перетворюючись на один великий знак «Іди звідси».
— Я Марися, а ти?
— Ніна.
— Файна книжка?
— Нормальна.
— Про що?
— Про різні речі, — Ніна сподівалася, що, відповідаючи коротко, віджене дитину, але в тої, схоже, був імунітет до таких методів.
— Розповіси?
— Спершу скажи мені, який ти маєш код. Пам’ятаєш його?
— 81КА.
— А хто має 85? — Ніна сподівалася, що серед дітей літери, що означають місто, не мають великого значення і що вистачить просто цифр.
— Оно! — Марися пальцем вказала на восьмилітку, який із запалом розмахував пістолетом, зробленим із конструктора. — 85WR.
WR — це Вроцлав. Номером 85 був Лукаш, з яким вона їхала вантажівкою і який боявся так сильно, що намочив штани, а Ніна навіть не намагалася його заспокоїти чи втішити. Побачивши його, знову відчула докори сумління. Якби вона тоді поговорила із хлопцем, могла б ще раніше дізнатися, чи не сирота він, бува. Але що б це змінило? Усе одно вона не мала можливості його захистити.
Знадвору почулося гудіння мотору, тож вона встала й підійшла до вікна. У дворі зупинилася вантажівка. З неї вийшли двоє солдат, які за мить витягли Хуберта, котрий ледве стояв на ногах. Ніна міцніше притиснула до грудей «П’ятеро дітей і Щось», цю дурнувату дитячу книжку, яку вона мить тому ще вважала дуже непоганою (а не просто «нормальною») і за читанням якої непогано розважалася, поки ВОНИ кривдили її друга. Дівчина обперлася лобом на холодне скло. Хуберт увесь тремтів, очі на блідому обличчі запали, а сам він здавався напівпритомним. А на його пальті… чи це, бува, не сліди порізів? І не кров?
Що ВОНИ з ним зробили?
15 Неопалима купина — у книзі Вихід кущ, який горить, але не згорає, з цього куща Бог наказав Мойсеєві вивести народ Ізраїлю з рабства.
16 Станіслав Виспянський (1869–1907) — відомий польський поет, драматург і живописець; мав неофіційний титул «четвертого пророка» (поряд із Міцкевичем, Красіньським і Словацьким). Дитина в побутових обставинах — сюжет, який досить часто траплявся у його творчості.
17 Янко Музика — герой однойменного оповідання Г. Сенкевича, хлопець-кріпак, геніальний музикант, який загинув, так і не реалізувавши свій талант.
— Узагалі-то було не так уже й погано, — радісно заявив Хуберт, коли вдень вони побачили його в загальній залі. — Мене Ведмідь перевірив і сказав, що я можу повертатися до роботи.
— А твій струс мозку? — запитала Тамара.
— Я зізнався, що вдавав його, — сказав хлопець із виразом каяття на обличчі. — А точніше, дозволив, аби мене впіймали на тому, як я суну термометр у кухоль із чаєм, ну а потім я все визнав. Я був справді переконливим, сповненим почуття провини і страшенно засоромленим.
