— А костьол? — нетерпляче допитувалася Ніна. — Навіщо тебе туди забирали?
— Ох, нічого такого. Спершу мені довелося стирчати там на самоті в холоді, а потім зі щілини наповз туман і з’явилися привиди. Начебто є така легенда, що вони не торкнуться потрібного сироти…
— Але тебе, схоже, збиралися торкнутися? — запитала Ніна лиховісним тоном.
— Ага. Як думаєте, це означає, що мій батько живий?
— Слухай, дамо поки що батькові спокій. Краще скажи, що там відбувалося.
— Нічого такого, я ж кажу. Вони хотіли на мене напасти, але солдати почали стріляти. Це привидів не вбиває, але на якийсь час затримує — вистачило, аби витягнути мене з костьолу й посадити в машину. І все це тривало десь хвилин десять, а до того було просто нудно.
Тамара вдарила Хуберта кулаком у плече.
— Ми непокоїлися за тебе, ідіоте!
Ніна уважно дивилася на нього.
— Добре, це прозвучало доволі переконливо. А тепер кажи правду.
— Я кажу правду, — обурився хлопець.
Дівчина зітхнула.
— Тоді давай так: спробуй додати до цієї історії трохи більше напруги й відчуття жаху, добре?
Хуберт хвилинку крутився на ліжку, а потім почав розповідати — цього разу низьким похмурим голосом.
— Спочатку тобі кажуть, що чекатимеш привидів, сам-один, бо солдати залишаться біля костьолу. Погрожують зброєю на випадок, якщо намагатимешся утекти, і залишають біля олтаря при світлі місяця, яке тече у вікна й заливає все несамовитим сяйвом. Тож ти сидиш, мерзнеш і молишся, щоби з тієї щілини нічого не вилізло, щоби цієї ночі не було туману. Минають години, місяць заходить, темнішає. А потім… Туман починає куритися над щілиною, спершу легенько, ти навіть думаєш, що це лише омана, але ні, він чимдалі більшає, клубочиться і розповзається костьолом. А в ньому з’являються фігури. Не бачиш їх повністю, але це навіть гірше, бо весь час уявляєш, наскільки вони страшні. І ти чуєш той жахливий звук клешень, які розкриваються й змикаються. Наближаються, а ти знаєш, що ці клешні — це їхні долоні, вони хочуть стиснути їх на твоєму горлі. Вони на відстані простягнутої руки, і тільки тоді, коли здається, що все скінчилося й що ти за кілька секунд стікатимеш кров’ю на холодній підлозі, до костьолу вриваються солдати й стріляють. Ну, як тепер? Краще?
— Краще, — визнала Ніна, замислившись, у яку версію повірити.
Хуберт був природженим артистом; імовірно, будь-яка його розповідь трохи не збігалася з правдою, залежно від того, в якому саме настрої він зараз перебував. Цього разу похмурий драматизм був цілком переконливим, бо ж уранці Хуберт і справді здавався переляканим.
— Тебе поранили? — запитала дівчина.
— Трохи подряпали, — зізнався він. — Нічого серйозного, якщо чесно.
Ніна повірила — якби хлопця було важко поранено, Ведмідь не випустив би його зі шпиталю. Проте це не змінювало того факту, що Хуберт, відважний підліток чотирнадцяти років, набрався страху й мало не загинув.
А ВОНИ хотіли ще забрати до костьолу малого переляканого хлопчика. Може, не сьогодні вночі, може, трохи пізніше, але мали намір це зробити.
«Залишилося кілька днів», — нагадала собі Ніна підслухані слова. До чого, най йому?
— А не говорили тобі випадково, що станеться, якщо вони нарешті знайдуть того сироту? — запитала вона, але Хуберт похитав головою.
— Знаю тільки, що це наче тест. Якщо ти правильний сирота, то привиди на тебе не нападатимуть.
— У якому сенсі «правильний»?
— Гадки не маю.
Ніна зітхнула.
— Добре, поки що облишмо це. У нас немає часу, мусимо ще сьогодні вибратися у село.
Як виявилося, вибратися із загальної зали було не так уже й легко. Ніна весь час відчувала, що за нею стежать. Ніби всі її ігнорували, ніби ніхто на неї не дивився, але коли відверталася, одразу відчувала спиною уважні погляди.
Із Тамарою і Хубертом було так само.
— Ми не зможемо вийти, — буркнув Хуберт. — Тільки-но побачать, що ми зникли, на нас донесуть.
Прокляття. Най йому дідько. Ніна згадала кілька ще гірших прокльонів і промовила їх уголос — адже Тамарі, здавалося, це допомагало. Але вона почувалася тільки гірше.
Пішла в душову, помила руки, а потім подивилася на своє відображення. Шрам на лобі був паскудним, червоним, наче товста гусениця, яка примостилася над бровами. Ніна знала, що це мине, що з часом шрам зблідне й стане непомітнішим — крім того, вона могла б сховати його під волоссям, — але все одно їй хотілося плакати.
Дівчина прикрила очі, стримавши сльози, а коли знову їх відкрила, побачила у дзеркалі обличчя Лени.
— Ви щось крутите, — звинувачувальним тоном сказала красива шатенка.
— Справді? — Ніна хотіла витерти руки, але передумала, бо рушник, який висів біля крану, за кілька останніх днів перетворився на брудну вологу ганчірку.
— Не вдавай ідіотку, я все бачу. Ви знову збираєтеся здиміти?
Ніна вирішила ризикнути. А власне, чи мала інший вихід?
— Ми повинні дістатися покинутого села, яке тут недалеко.
— Ага, щось я про нього чула. І навіщо вам те село?
— Це… досить складно. Лено, прошу, — у голосі Ніни чувся відчай. — Ми мусимо туди піти. Повернемося через кілька годин.
Шатенка уважно дивилася на неї.
— Знаєш, що назовні небезпечно, так?
Ніна кивнула.
