— Як думаєш, із Хубертом нічого не станеться? — запитала Тамара, коли вони знайшли два вільні ліжка, що стояли поряд. — Коли лікар сказав, що знову його огляне, то, значить, він повернеться з того костьолу живий-здоровий?
Ніна кивнула, хоча в неї з’явилася нехороша думка: може, Ведмідь сказав так лише для того, щоби хлопець не пручався, коли його забиратимуть… Вона якомога швидше викинула цю думку з голови, запхала валізку під ліжко й глянула на Тамару.
— Ми маємо щось дізнатися про шістку, — сказала подрузі.
— Це про ту, що не зуміла?
— Так. Тільки обережно, аби ВОНИ не довідалися, що ми про щось розпитуємо. Після нашої втечі за нами точно стежитимуть.
— Добре, намагатимуся бути обережною.
Наближався час вечері, більшість в’язнів уже сиділи на своїх ліжках, із нетерпінням чекаючи на возик із їжею. Дівчата розділилися, Ніна рушила праворуч, а Тамара — ліворуч.
Ніна одразу переконалася, що будь-яка обережність зайва, — усе одно ніхто не хотів із нею говорити. Усюди було однаково: спочатку в’язні, побачивши її, замовкали, а потім демонстративно відверталися і далі теревенили із сусідами, дивилися у стелю, порпалися у валізках чи робили будь-що, аби тільки ігнорувати Ніну. Наче вона стала невидимкою.
Заговорила з нею тільки Лена, дівчина Обраного.
— Дивуєшся, що ніхто тобі не радий? Коли ви втекли, нам дали додаткові години роботи, та ще й без сніданку. У «D» двоє зомліли, а у «В» дівчина впала в істерику й плакала так довго, що їй довелося колоти заспокійливе.
— Я не знала, — прошепотіла Ніна.
— Авжеж, не знала, — пирхнула симпатична шатенка. — Але наступного разу, прошу, трохи подумай, добре? Я знаю, що ви це не спеціально зробили, — її голос полагіднішав. — Але більшість тут хоче тільки дотягнути до того, як нас відправлять назад, от і все. Тут і так важко, тож нам не потрібні ті, хто все погіршує.
— Не боїшся, що отримаєш червону картку? А твій хлопець? Він…
— Він не є кимось особливим, я знаю його з перших класів, і якби він був героєм чи як ти там це називаєш, то, запевняю тебе, я б цього не пропустила.
Ніна уважно глянула на неї. Лена брехала? Або просто неспостережлива? Чи дійсно можна не помітити, що Обраний — він… ну, якийсь особливий?
Звичайно, існувала ще й третя можливість: що Ніна просто помилилася, але на це вона не хотіла зважати.
Вона повернулася до свого ліжка й застала на сусідньому сумну Тамару.
— І що? — запитала, хоча не мала великої надії. Обличчя подруги сказало їй про все.
— Шістка — це, ймовірніше, 6KR, дівчина з Кракова, яка вже поїхала додому. І це все, що я змогла довідатися. Ніхто не хоче нічого говорити, наче всі раптом оглухли й перестали чути, що саме я до них кажу.
— Ти й так отримала більше інформації, ніж я.
«Може, це й добре, що Хуберта забрали: принаймні, стане зрозуміло, що там із сиротами», — промайнула думка, яку одразу витіснили докори сумління. Дівчина думала про це після вечері й душу, коли лежала в темній залі, прислухаючись до знайомого потріскування вогню і звуку кроків вартового. «Я не така, для мене важливіші люди, а не необхідність про щось довідатися».
Проте якийсь тонкий паскудний голосок підказував: коли вона й справді стане детективом, то все дуже швидко зміниться.
Цієї ночі Ніна спала надто далеко від свого старого ліжка, аби почути таємничий стукіт, але це не мало значення — загадку вона вже розв’язала. «Хоча б одну», — подумала дівчина ще до того, як заплющила очі. Їй знову наснилося, що вона прямує темним коридором до сліпучо-білих дверей. «Не заважати, йде операція», — шкірилися чорні літери на тлі червоної картки.
Потім були залите сонцем село, сухе листя, що вкривало землю товстим шелестким килимом, і вітер, який пахнув зимою. Ніна сиділа на призьбі, чекаючи на крик за спиною, а потім на тихий скрип відчинених дверей. Чекала й знала, що цього разу вона також не матиме сміливості, аби озирнутися і побачити, хто вийде з хати.
Зі сну її вирвав звук горна, про який вона встигла забути під час перебування у шпиталі. Зі стогоном устала й сунула руку під ліжко по валізу. Поряд незграбно одягалася Тамара.
— Тобі допомогти? — запропонувала Ніна.
— Упораюся, — вперлася Тамара, але невдовзі їй довелося змінити рішення.
— У тебе й так непогано виходить, — похвалила Ніна, застібаючи подрузі кофту. — Я б нізащо не зуміла зробити все це лівою рукою.
— Бо я шульга, просто в школі мені постійно кажуть писати правою, тож я і звикла.
