— І ви повернетеся до вечері?
— Так.
Лена зітхнула.
— Добре, можете йти. Я відверну увагу Видри.
— А… інші? Ну, знаєш, помітять, що нас немає, і донесуть…
В очах красуні з’явився веселий блиск.
— Тут ніхто нікого не викаже без моєї згоди.
— Ти впевнена?
— Еге ж. Уперед, поки я не передумала.
Лена дотримала слова, принаймні відвернула увагу Видри, бо через чверть години вся трійця проходила під дротяною огорожею, а потім бігла до лісу. Сповільнилися, коли були вже під деревами. Тамара йшла першою, Ніна й Хуберт на кілька кроків позаду.
— Розкажи мені докладно, як це все було, — попросила дівчина. — А найкраще — від самого початку. Тебе забрали в село машиною, так?
— Так. Туди можна доїхати з іншого боку. Крізь ліс і пішки — швидше. Їхали разом із трьома солдатами, знаєш, тими молодими, які завжди ходять у мундирах і зі зброєю…
— Знаю. Ви про щось розмовляли дорогою?
— Вони закладалися, скільки я витримаю.
Ніна насупилася.
— У якому сенсі «скільки витримаєш»?
— Ну, здається, привиди не завжди атакують одразу, інколи вони спершу наче… придивляються і вагаються? На мене вони кинулися дуже швидко, тому я і подумав, що це може означати, що батько живий…
— Хуберте, прошу. Я знаю, що твій батько важливий, але поки що зосередься на костьолі, добре? Щось іще тобі солдати говорили?
— Крім того, що прострілять мені коліна, якщо я спробую втекти? — хлопець відвернувся. — Ага, ще в машині я їм говорив, що це помилка, що вони не повинні мене туди брати, бо я ж не сирота. Вони розсміялися і сказали, що це не завадить, що таке вже бувало.
— Що взяли туди не ту особу?
— Угу. Хтось переплутав щось у паперах.
— Знаєш, які коди вони переплутали?
— Ні, а це має значення?
— Усе може мати значення, — заявила Ніна. — Щось іще? Як довго ви їхали машиною?
— Десь двадцять хвилин. Тут справді паршиві дороги.
— Двадцять хвилин — чимало часу, про щось ви мали розмовляти із солдатами.
Хлопець трохи почервонів.
— Вони говорили про Ласку, що вона має такі великі… великі…
— Фізичні чесноти, — ввічливо підказала Ніна. Один із плюсів читання купи книжок — це, безумовно, те, що відповідної миті людина може знайти потрібні слова.
Тамара, яка йшла попереду, озирнулася.
— Це зветься цицьки, — сказала, а тоді пирхнула сміхом. — Боже, ви гляньте на нього, він такий симпатичний, коли рум’яниться.
— Ви жахливі, — поскаржився Хуберт.
— Це вона жахлива, — скоригувала Ніна. — Я — миленька. Тому дозволю тобі оминути частину про те, що саме вони хотіли з тими чеснотами зробити.
— Окрім цього, вже нічого цікавого й не було. Ми доїхали на місце, мене полякали й сказали, що після повернення я маю написати рапорт.
— Який ще рапорт?
— Докладний, про все, що діялося у костьолі, — голос Хуберта раптом став грубішим, а сам хлопець наче виріс і змужнів. — «Кожен твій бздюх, сину, кожну думку, яка залетіла в твою дурну макітру, розумієш? Хочемо все це мати на папері».
— І навіщо їм це? — зацікавилася Тамара.
— Це має сенс, — відповіла Ніна. — Якщо привиди справді поводяться по-різному з різними людьми, то з таких рапортів можна витягнути якісь закономірності.
— Наприклад, що вони не підходять до тих, хто пердить? — гигикнула Тамара.
Вони вже увійшли в село, що дало Ніні можливість не відповідати. Хата вугляра була такою ж, якою її запам’ятала дівчина: пригнута до землі, немов старий із зеленою моховою бородою, жердини такі само криві, у курнику так само біліли об’їдені мурахами черепи тварин. Журавель біля криниці скрипів на вітрі, як і тоді, коли вони вперше його побачили, а Ніна могла б заприсягтися, що навіть вологе буре листя відтоді й на сантиметр не змінило свого розташування. Тут усе наче застигло в часі, наче вони були не в реальному світі, а на фотографії. Але щось таки змінилося, ледь-ледь — так, що першої миті неможливо було й помітити. Що довше людина замислювалася над цією різницею, то важче було її вловити.
Ніна трусонула головою й увійшла в хату. Провела долонями по гострих гранях пічки (цього разу вона була холодною), ще раз оглянула вікно, замале, аби крізь нього протиснувся будь-який убивця, доросліший за десятирічну дитину, кинула погляд на різьблене ліжко в алькові. Хто тут спав? Спершу вона вважала, що таємничий фотограф, але тепер не була впевнена: чого б місцевим так ставитися до людини з міста? Селяни не дуже люблять міських, як і навпаки, Ніна знала це з власного досвіду й не думала, що двадцять років тому було інакше. Хіба що фотограф був багатим, тоді, може, справді приймали його з помпою і почестями. Але чи велике цабе з міста спав би в сільському ліжку на сільських подушках, нехай навіть і гаптованих? Чи не приїхав би він зі слугами, постіллю і тим, що йому знадобилося б? Ну й передусім, якщо вже з якоїсь невідомої причини йому довелося сюди приїхати, то чому він обрав найскромнішу хату, чому не зупинився, наприклад, у шанованого коваля, де умови були б куди кращими?
Це не мало сенсу.
Дівчина зітхнула й приєдналася до приятелів, які чекали біля хати. В обох були кислі міни.
— Тут немає нічого цікавого, — сказала Тамара. — Не знаю, що ти сподівалася знайти.
