— «Монах», — відповіла, розумно вирішивши, що вистачить і того, що відповість тільки на останнє запитання.
— Якась релігійна? — на обличчі Ворони з’явився вираз огиди.
— Навпаки, це смілива критика католицького кліру, показує, який він зіпсований, на прикладі одного монаха, котрий зґвалтував власну сестру, а потім…
— Досить, — кахикнула Ворона. — Можеш читати після роботи. А зараз займися дітьми. Розкажи їм якусь історію, безсумнівно, вони тебе охоче послухають. Тільки без усіляких непристойностей, зрозуміла?
— Але…
— Жодних «але». Відклади книжку й берися до роботи, — Ворона повернулася на кухню, найімовірніше, щоб заварити собі ще одну чашку чаю.
Ніна неохоче присіла біля Тамари, яка трохи посунулася на килимі. Чотирнадцять пар очей із цікавістю вдивлялися в неї — дівчина аж відчула себе ніяково. Не любила говорити, коли на неї витріщалися (винятком була школа, там вона охоче відповідала). Але ж на неї дивилися не дорослі й навіть не ровесники, а група дітлахів, а хто переймається дитячою увагою? Крім того, улітку, коли вона їхала потягом до Маркотів, переповіла Славеку всього «Графа Монте-Крісто», тож може і з цим упоратися.
Шукала в голові якусь відповідну історію, де було би багато пригод і мало небіжчиків, але на думку спадали лише моторошні книжки: «Собака Баскервілів», «Дракула», «Привид опери»… Нарешті дівчина здалася і почала:
— Одного похмурого осіннього вечора наш герой, назвемо його, може… — вона замовкла, бо забракло ідей.
— Як ми його назвемо? — запитала Тамара, і звідусіль посипалися пропозиції:
— Здишек!
— Артур!
— Стефан!
— Панкратій!
— Кайтек!
— Хай буде Стефан, — вирішила Ніна. — Тож Стефан приїхав до свого приятеля, Родеріка Ашера, який мешкав у великому похмурому замку…
Ніна говорила, її голос змішувався із шумом дрібного дощу, який знову забарабанив у скло. Знадвору почувся звук пострілу, і всі в кімнаті нервово здригнулися, а Марися знову захлипала.
— У Родеріка була сестра, леді Мадлен, дуже красива…
— Дивне ім’я, — висловила претензію дівчинка з темними кісками. Зося? Зузя? Ніна не пам’ятала.
— Мабуть, польською вона звалася б Магдалена.
— То й кажи «Магдалена», — відгукнувся Лукаш. — А не якась там Мадлен.
— Добре, тож Магда була дуже красива, але й дуже хвора. Страждала на каталепсію: час від часу її тіло застигало в одній позі, холодне й нерухоме. Ця хвороба щодня ставала сильнішою, і дівчина скоро мала померти…
— І ніхто не міг їй допомогти? — голосно запитала Зося-чи-Зузя. — Не було лікаря?
— Ні, — відповіла, дратуючись, Ніна. — Замок стояв на відлюдді, за багато кілометрів від найближчого міста, а Родерік і Магда були останніми в роду. Не мали грошей, їхня садиба з кожним сірим похмурим днем дедалі більше перетворювалася на руїну…
— Слуг вони також не мали? — це знову був Лукаш.
— Колись мали, але тепер грошей на них не вистачало, останній слуга втік у паніці, побачивши жахливий стан будинку.
— Так їм і треба, буржуям, — заявив хлопець. — Мій тато говорить…
— Годі про те, що говорить твій тато, — прийшла на допомогу подрузі Тамара. — Слухайте, а то наступного разу станете жертвами індіанських воїнів і будете спечені над багаттям, зрозуміло?
— Ми не можемо всі бути жертвами, — запротестувала Зося-чи-Зузя, але замовкла під грізним поглядом Тамари.
— Ніно? — старша дівчина глянула на подругу. Надворі знову пролунав постріл, у кімнаті стало темно, туман, що обліплював шиби, ледь пропускав сонячне світло.
— Однієї грозової ночі Магда померла. Блискавки роздирали небо. Стефан і Родерік були змушені самі поховати у крипті її красиве, біле, наче сніг, і холодне, наче крига, тіло. Завалили мавзолей кам’яною плитою і повернулися нагору, аби в теплі каміну вгамувати розпач. Стефан читав оповідання про лицаря, який намагався увірватися до хати пустельника, аж раптом почув звук, наче хтось молотив у двері…
Геп! Геп! — долинуло звідкись знизу. Всі підстрибнули, дощову імлисту тишу роздер іще один постріл. Тепер уже плакало кілька дітей, а Ворона вийшла з кухні й обійняла Марисю та хлопця, який саме захлипав. Тамара ткнула подругу ліктем.
— Кажи далі.
— Але ж…
— Вони не боятимуться, якщо ми їх чимось захопимо.
Ворона кивнула Ніні, і дівчина продовжила розповідь, хоча здавалося, що її слухає дедалі менше дітей. Тепер вона говорила більше для того, аби чимось зайняти саму себе, а не їх.
— Коли Стефан читав про битву лицаря із драконом, то почув протяглий скрегіт, який звучав точнісінько як гарчання дракона…
Із коридору долинув стогін дверей, що оце зараз відчинилися, — він не нагадував гарчання дракона, але діти все одно зблідли й затрусилися.
— А коли лицар в оповіданні впустив металевий щит, до вух Стефана долинув…
Раптовий дзвін скла був гучнішим за будь-який постріл. Ніна тепер чула голоси солдатів, які бігли коридором, і слова, якими вони обмінювалися:
— Вони в лівому крилі! Прикрити тили! Швидше! Швидше!
