— Рахую до п’яти — і маєте бути в коридорі, зрозуміло?
Ніна раптом наважилася, виловила з коробки бобіну з датою, коли ВОНИ забрали Маріуша, і запхнула під пальто. Сховала коробку й замкнула шафку. Хуберт зробив те саме з іншою шафкою.
— …чотири, п’ять!
— Ми вже виходимо.
— Пощастило вам, — сказала симпатична шатенка, коли вони опинилися в коридорі.
— Що ти тут робиш? — запитала Ніна пошепки.
— Жук попросив, аби я перевірила, чи на верхніх поверхах ніхто не залишився. І можеш говорити нормально, привиди в іншому крилі, звідти вони не почують. Ну, хіба що ти будеш верещати, а я сподіваюся, ти не маєш наміру цього робити.
— Я залишив чайник на кухні, — поспішно пояснив Хуберт. — А Ніна…
— Давайте без брехні, добре? Якщо підете зі мною до сховища, я скажу, що зустріла вас, коли ви блукали коридорами.
— Ти можеш брехати? — зацікавилася Ніна.
— Можу, хоча не люблю, — стенула плечима Лена. — І взагалі не розумію, що ти маєш на увазі.
— Здається, розумієш.
Але вони не встигли спуститися нижче, бо на першому поверсі вирував чималий натовп, а з дверей, які вели до підвалу, виливалися нові хвилі дітей і молоді. Ніна й Хуберт спритно втиснулися в натовп. За мить Ворона схопила дівчину за плече.
— Де ти була? — запитала грізно.
Ніна машинально притиснула до себе бобіну із фільмом. Пальто було товстим, під ним нічого не помітно — принаймні, вона на це розраховувала, — але хвилювалася, що хтось зацікавиться, чому вона весь час тримає руки на животі.
— Я загубилася в цих коридорах, — сказала дівчина. — А потім зустріла Хуберта…
— І ми увійшли до сховища з іншою групою, — додав хлопець і навіть оком не кліпнув.
— Наступного разу дивися, куди йдеш, — кинула Ворона, а потім повернулася до переляканих дітей.
Видра енергійно заплескала в долоні.
— До великої зали, вперед! — сказала. — На сьогодні роботи вже не буде.
Хтось несміливо радів, але більшість підлітків здавалися досить змореними й приголомшеними, аби втішатися.
Ледве Ніна всілася на ліжку й сунула кінострічку під подушку, з’явилася Тамара.
— Ти повинна все мені пояснити, — заявила подруга.
— Я мала піти в архів, а це була єдина можливість. Хуберт мені допоміг.
— Ти знайшла щось цікаве?
— Не знаю, може, й так.
Ніна розповіла про кінострічки й про кістки в криниці.
— Тож виходить, я майже нічого не пропустила, — підсумувала Тамара. — За вами хоча б гнався якийсь привид? І вам довелося ховатися під столом і сидіти тихо, аби вас не помітили й не поперерізали горлянки?
— Ні.
— Точно?
— Здається, що таке я б запам’ятала.
— Дякую. Ти справжня подруга. До речі, маю для тебе презент.
— Який презент? — насупилася Ніна.
Тамара вийняла з кишені пальто конверт.
— Лис дав мені його в підвалі. Сказав, це для тебе, але попередив, що ти спершу мусиш подумати, чи хочеш побачити, що там усередині.
Ніна взяла конверт. Усередині відчувала аркуш цупкого паперу. Явно фото.
— Отак просто підійшов до тебе й дав?
— Отак просто, — кивнула Тамара.
— Ти могла скористатися випадком і запитати його, що він, власне, від нас хоче.
— Не від нас, а від тебе, це по-перше. А по-друге, я не мала часу, дітлашню треба було постійно заспокоювати, щомиті хтось із них… Кажу тобі, там панував суцільний хаос.
Ніна крутила конверт у руках. Чи вона справді хотіла побачити те, що всередині?
Авжеж хотіла, інакше цікавість не дала б їй спати вночі. До того ж Лис, певно, чудово це розумів, бо його застереження говорило лише: «Знаю, ти все одно зазирнеш, але приготуйся, бо те, що ти побачиш, може тобі не сподобатися».
Вона підвела погляд на Тамару.
— Ти відкривала конверт?
— Лише зазирнула. Він не був запечатаний, та й Лис не говорив, що це тільки для тебе. Я жахлива, знаю.
«А ще ти точно дівчина, яка не відчуває каяття», — подумала Ніна, але подруга, скажімо правду, таки мала рацію: Ніна не була впевнена, що й сама стрималася б на її місці. Мабуть, не стрималася б.
— Що там?
— Знімки, — Тамара стенула плечима. — Наче з місця злочину. Як на мене, нічого страшного. Сама подивися.
Ніна відкрила конверт і висипала фото на ліжко. Їх було чотири, на першому хата Кароля Квітня зсередини. На підлозі лежали два тіла: чоловік неподалік шафи, жінка біля печі, а між ними в калюжі крові — та сама сокира. На чорно-білому, змазаному й зробленому під дивним кутом знімку (можливо, Ян Козел фотографував без штативу, визираючи з-за чиєїсь спини?) мало що можна було побачити. Ніна якийсь час розглядала фото. Не відчувала огиди чи страху, але насправді ледь могла повірити, що дивиться на справжні мертві тіла й на справжню кров. Це здавалося… далеким від реальності, наче театральна вистава. Їй було тільки дивовижно сумно, вона аж злякалася, що розреветься.
