Ще одне скло розбилося десь на першому поверсі, уламки посипалися на підлогу із брязкотом, який міг видати кинутий на камінь металевий щит. І цього разу не було вже жодних одиночних пострілів — були черги, одна за одною, вони злилися в рев, що ранив вуха. Коли галас і торохтіння автоматів замовкли, Ніна якусь мить чула їхнє відлуння у себе в черепі.
А потім згасло світло й завила сирена.
— Нічого не сталося, — Ворона стояла, а світло над її головою то загоралося, то згасало. Сирена все вила, стогнучи, що нагадувало Ніні сигнал «швидкої допомоги». — Зберігайте спокій! Спокійно, я сказала! Зараз ми спустимося у сховище в підвалі, якомога тихіше й без паніки. Жодного тупотіння, криків чи розмов. Якщо слухатимете мене, нічого ні з ким не трапиться. Беріть пальта. Я йду першою, Тамара й Ніна — останні, пильнують, щоб ніхто не загубився, зрозуміло?
Перелякані діти незграбно вдягалися і товклися у дверях. Ворона пропхалася між ними.
— Я перша, ви за мною, — повторила. — Ми порозумілися? Станьте парами, Лукаше, хапай мене за руку. Ходімо!
Вони йшли коридором у примарному миготливому світлі. Діти замовкли більше зі страху, ніж тому, що послухалися Ворону. Але принаймні було тихо. Навіть Марися припинила хлипати. Різкі проблиски ламп, що звисали під стелею, підкреслювали блідість облич і великі перелякані очі. З нижніх поверхів долинали крики солдатів, тепер далекі й стишені товстими стінами.
— Що відбувається? — Тамара наблизила губи до вуха приятельки. — Привиди атакують?
Ніна кивнула. Паралізуючий страх ще не зовсім відпустив її, вона ще не була в змозі тверезо мислити, але вже знала, що це, схоже, єдина для неї оказія.
Замішання, хаос, солдати, які бігають тудисюди, — хто у цій ситуації зверне увагу на двох підлітків, що опиняться там, де їх не має бути?
Вона схопила Тамару за руку.
— Я мушу йти, — прошепотіла.
— Куди? — ще один проблиск викресав з Тамариних очей здивування. — Зараз?
— Потім тобі розповім. Упораєшся з ними?
— Якщо треба… Але ти будеш винна мені пояснення.
— Авжеж.
Ніна відпустила руку подруги, а потім сповільнила кроки, аж поки не залишилася позаду. Ніхто на неї не обертався, ніхто не звернув уваги, що одна особа відстала. Дівчина почекала, поки зграйка, яку вела Ворона, зникне за рогом, а тоді бігом рушила до архіву. Металеві сходи гуділи від тупоту багатьох ніг, з нижніх поверхів чулися крики однієї з охоронниць, а коли Ніна виглянула за поручні, то помітила, як підіймається «прибиральна група». Ніхто не плакав, але підлітки здавалися настільки ж приголомшеними й наляканими, як і малята в дитячій групі.
Ніна звернула вбік, а потім почекала наближення голосів. Із протилежного боку йшла група «Е». Чудово, краще й бути не могло. Ніна кинулася за найближчий ріг і пропустила опікуна, який вів свою зграйку. Щастя й надалі їй сприяло, бо Хуберт ішов останнім праворуч, за ним — тільки одна дівчина. Ніна простягнула руку й схопила хлопця за плече, а здивованій дівчині підморгнула, приклавши палець іншої руки до губів. Колежанка Хуберта зрозуміла, бо пішла далі, наче нічого не сталося.
— Що ти тут робиш? — запитав хлопець.
— Архіви зачинені? — Ніна без вступу перейшла до справи. — У кого ключі?
— У Мишолова, але навіщо…
— Лети до нього і скажи, що ти забув щось важливе й маєш повернутися туди на хвилинку.
— Але…
— Уперед!
Здивований Хуберт не мав, на щастя, наміру скандалити: просто побіг до опікуна групи й за мить повернувся із ключами.
— Я сказав, що залишив там чайник на плиті, — заявив хлопець.
— Дуже мудро, — похвалила Ніна, встромляючи ключ у замок.
Лампочки під стелею нарешті припинили блимати, сирена стихла — в Інституті запанувала тиша. Тільки знизу деякий час іще чулося дудніння металевих сходів, але все далі й далі, аж урешті стихло й воно. Ніна і Хуберт прослизнули до архіву. Всередині було темно, якщо не зважати на світло ліхтаря, що заглядало у вікно й кидало на підвіконня жовтявий відблиск.
— Увімкни світло, — прошепотіла Ніна.
— А не помітять, що ми тут?
— Ну, виходу в нас немає.
Люстра засяяла м’яким світлом, і дівчина голосно зітхнула. Вона ніколи не бувала в архівах (заглядання крізь шпарину не враховується), тому уявляла запилену й повну паперів кімнатку, проте Ніна опинилася у приміщенні розміром із гімнастичний зал, де посередині стояли три великі, завалені паперами столи, а вздовж стін від підлоги до стелі тягнулися ряди металевих шафок.
— Тут є ще одна кімнатка, трохи далі, — сказав Хуберт.
— І що там?
— Комп’ютер: ну та машина, в яку ми вкладаємо картки з дірками. І маленька комірчина з кухнею, де можна зробити чай, якщо хтось хоче.
— Зараз машини нас не цікавлять. Ми шукаємо інформацію про червоні картки й рапорти про забраних до костьолу сиріт. Знаєш, де вони?
— Гадки не маю.
«Легко не буде», — подумала Ніна, заплющивши очі.
— Добре, тоді інакше. Не заглядай у шафки, про які ти точно знаєш, що в них лежить, і покажи мені інші.
Хуберт мить розмірковував.
