— Отам, — вказав на стіну навпроти вікна. — До тих ми ніколи не заглядаємо.
Шафки були зачинені, але, на щастя, один малий ключик на великому кільці відмикав усі. Усередині на металевих полицях громадилися стоси запилених актів, якісь рапорти, папери й шкіряні течки, коробки, повні кінострічок. Ніна подумки застогнала і мало не відмовилася від ідеї, але Хуберт уміло взявся усе перетрушувати, тож вона не хотіла пасти задніх. Якщо вони сюди потрапили, треба скористатися можливістю.
— Червоні картки й рапорти про сиріт, ага? — ще раз перепитав хлопець.
— Так. Тільки тихо!
Хуберт кивнув і якусь хвилинку працював мовчки, пильно прислухаючись. Раз у раз долинали далекий постріл, тупотіння ніг у другому крилі будинку, віддалене бамкання дверей — десь ішов бій, розігрувалася драма, але в архіві панував спокій. «Поки що», — подумала Ніна. А якщо солдатам не вдасться затримати привидів? Якщо ті прийдуть сюди разом із туманом? Дівчина сподівалася, що достатньо буде сховатися і сидіти тихо — вони ж саме так вижили в лісі, але надії іноді бувають марними. Вона лише здивувалася, наскільки змінило її проведене в Маркотах літо. Колишня Ніна в такій ситуації завмерла б із переляку й не зробила б нічого розумного, а тут — прошу: авжеж, боялася, важко було заперечити, — підстрибувала ледь не від кожного звуку, але це не заважало їй діяти й думати.
Ну, скажімо, заважало трохи менше, ніж колись. Ніна й надалі рішуче віддала би перевагу спокійним міркуванням у кріслі або на зручному дивані.
— Знаєш, що відбувається? — прошепотів Хуберт. — Я думав, що привиди не можуть заходити до будинку…
— Вони стають сильнішими, бо наближається річниця, — тихо відповіла Ніна.
— Антекової смерті?
Вона кивнула.
— Їхня сила зростає і зменшується в десятилітньому циклі, так мені здається. Ну, через той німецький загін, який зник у лісі десять років тому.
— То навіщо вони створили Інститут у такому місці?
— Може, не знали, що сила привидів зростатиме? Фабрика стоїть тут з війни, але я готова закластися, що Інститут Тотенвальд постав не більше ніж кілька місяців тому. Або й навіть тижнів. Наприклад, наприкінці вересня.
— Чому саме тоді?
— Бо тут є документи, дивися, — вона вийняла із шафки течку з написом «Планування Інституту дослідження паранормальних явищ — опис території», а вгорі стояла дата, 23 вересня. Дівчина відкрила течку й побіжно проглянула вміст. Карта фабрики й околиць могла придатися, але, окрім цього, тут не було нічого цікавого.
Хуберт спочатку заглядав їй через плече, але швидко припинив і повернувся до пошуків у своїй шафці. Ніна перегорнула ще один аркуш і знайшла надрукований на машинці рапорт. «Село Старі Кути розташоване на відстані трьох кілометрів на півн. — сх. від планованої садиби Інституту, — прочитала вона. — Воно покинуте, є сліди магічної активності, зокрема нетипова тріщина в дерев’яному костьолі. На подвір’ях численні кістки свійських тварин, але жодної людської. За єдиним винятком: у криниці біля хати, що стоїть найдальше на південь, ми знайшли скелети трьох осіб: зважаючи на розміри й рештки зотлілого одягу, вони належать старому чоловікові, жінці й дитині жіночого роду. Товариш Щур запропонував влаштувати достойний похорон, але ми вирішили, що за відсутності часу досить і того, що ми засиплемо кістки землею».
«Криниця біля хати, що стоїть найдальше на південь», — подумала Ніна. Та сама, біля якої вона розмовляла з Тамарою, а потім гойдалася на криничному журавлі. Та сама, в яку Тамара так легко могла впасти, якби перечепилася об зруб. Вони були так близько від трьох тіл, але жодна з них нічого не відчула.
— Ніно? Гей, Ніно! — тільки тепер вона почула, що Хуберт щось каже.
Сховала рапорт до течки і засунула її на місце. Глянула на хлопця, який, збуджений, порпався у великій коробці, повній кінострічок. Вони не мали назв чи описів, тільки дати й коди, багато кодів.
А картки, на яких коди було записано, були червоними.
Хуберт і Ніна перезирнулися.
— Вважаєш, що це воно? — прошепотів хлопець.
— Не знаю, — відповіла дівчина, зауваживши, що цих бобін щонайменше тридцять. Навіть якщо кожна відповідала одній червоній картці, вони траплялися геть не «дуже рідко». — Але в будь-якому разі в нас немає де проглянути ці фільми… Хіба що тут є проектор?
— Може, у тих кімнатах, де…
— Тихо!
Хуберт завмер із розкритим ротом. Ніна вказала рукою на двері, з-за яких чувся звук кроків; вони наближалися. Діти перезирнулися розширеними від страху очима, не в змозі зробити жодного руху, не маючи жодної конструктивної думки. Тільки за мить дівчина опритомніла достатньо, аби зрозуміти, що це не могли бути кроки привидів — звучали надто по-людськи, а крім того, ніде не було видно туману. Також це не був характерний тупіт важких військових чобіт. Коридором ішов той, хто носив звичайне взуття, хто ходив легким, майже танцюючим кроком.
— Там є хтось? — долинув з-за дверей дівочий голос.
Лена.
— Вилазьте, поки я не почала нервувати!
Хуберт закліпав, поглядом питаючи в Ніни, чи відповідати, але дівчина безпорадно похитала головою.
