Ніна завмерла із цвяшком у руках, стоячи на олтарі. Очікувала, що туман випливатиме зі щілини в підлозі, і тепер не могла повірити в те, що бачили її очі.
Білий туман уже дістався середини нефу й наближався. Першої миті Ніна подумала — ще сумніваючись, — що в ньому нікого немає, але ж привиди дійсно були. У молочній білості жевріли червоні очі. Дві, ні, три фігури, начебто людські, але рухалися так, як не рухається жодна людина. А ще звук металу, що бився об метал.
Звук клішень, що стискуються на її горлі.
Ніна завмерла, не в змозі ворухнутися. У голові була пустка. Якби привиди підійшли ближче, то могли б легко її убити, а вона навіть не крикнула б. Тільки за мить дівчина зрозуміла, що фігури вже не просуваються вперед — стали посеред нефу, наче не впевнені, чи йти далі, чи відступити.
«Вони майже ніколи не атакують одразу», — згадала вона те, що знала з рапортів. Зазвичай спочатку лише споглядають, оцінюють і досліджують. Тож Ніна мала десь хвилину, а може й дві — якщо пощастить.
Думала про добрі сухі чоботи, коли дерла довгим цвяшком спідницю, думала про підготовку з мамою до Святвечора, коли так само обійшлася із блузкою. Згадуючи пиріжки з борщем, продірявила панчохи, а думки про короп і кутю супроводжували появу дірок у светрі.
Привиди й далі стовбичили посеред нефу. Ніна всілася на олтарі і — трохи подумавши — скинула з плечей ковдру й пальто, яке не могла подірявити. Що ж, з двох бід — краще змерзнути, аніж загинути.
Вона тремтіла, кличучи на допомогу всю свою буйну фантазію. Я не маю дому, я голодна (і справді трохи була), світ такий жорстокий (ну, це точно). Думала про свою сирітську долю, про те, як сумно на світі без мами й тата і якою нещасливою вона була, коли її батьків клали в холодну-холодну могилу, закидаючи холодною-холодною землею (цієї миті вона вже мало не плакала).
Привиди не підступали ані на крок. Заохочена успіхом, дівчина додавала дедалі більше подробиць: смак водянистої каші без заправки, яку з ласки давали їй люди, ночівля у стодолі на сіні, коли осінніми ночами вона тулилася під дірявою кінською попоною, гавкання сільських Рябків і крики: «Геть! До холери йди!».
Привиди хитнулися і попрямували до Ніни.
Назад! Селюки з фантазій Юзефа Козела, мабуть, не використовували таких виразів, як «До холери йди!». Може, «Пішла, чортяче сім’я»? Так, це більше схоже на правду.
Привиди знову стали нерухомо, але весь час, здавалося, поглядали на Ніну крізь заслону туману. Спостерігали, може, навіть нюхали повітря, дослухаючись до кожного руху й кожної думки.
Хвилини минали одна за одною, немилосердно повільно. Холодно, злі люди, лахміття, не маю ані матері, ані батька. Ніна покрутила би пальцем біля скроні, якби раніше хтось їй сказав, що найбільшою проблемою битви з привидами виявиться не страх, а нудьга, що зводитиме з розуму. Але саме так і було. Тамара мала рацію, цього не могла витримати жодна нормальна людина. На саму думку, що її чекає ще кілька годин повторення цих ідіотизмів (помилка, слово «ідіотизм» не повинно навіть з’являтися у голові), вона відчувала слабкість.
Повернулася до Святвечора. Вареники з капустою і грибами, кутя, короп…
Ніна міряла час за пересуванням місяця на небі. Спершу він світив у вікна праворуч, потім — зник, і в костелі раптом потемніло, а переляк нарешті прогнав нудьгу; у такому густому мороці привиди могли підійти непомітно, могли простягнути свої довгі руки й стиснути клешні на її шиї. Ніна майже відчувала на горлі холодний дотик металу (чи їхні пазурі були металеві? нова помилка: прості сільські сироти не думають, з чого зроблені привиди, треба повернутися до холоду, мокрих черевиків, поганих людей).
Час, проведений у темряві, тривав, здавалося, вічність, а потім ще одну, наступну. У цьому часі десь у далеких галактиках народжувалися і помирали світи, перші плазуни виходили на берег і перетворювалися на рептилій, а потім вилазили на дерева, обростали шерстю і відкривали, як це — ходити на двох ногах, а потім робили всілякі ідіотиз… (нехай буде «дурнуваті речі»)… а одна самотня дівчина стирчала в холодному темному костьолі, чекаючи світанку. Про те, що вона, можливо, чекає також і на смерть, намагалася не думати.
Нарешті місяць засвітив у вікна ліворуч, і Ніна мало не зомліла від полегшення: привиди досі стояли посеред нефу, тільки тепер їх було начебто… більше? Так. Уже не кілька, а принаймні кільканадцять червонооких фігур, оповитих туманом. Наче всі збіглися, аби подивитися, чи витримає Ніна до ранку. І їх ставало більше, напливали хвилями, аж нарешті весь костьол виявився заповнений ними. Найдивовижніша меса, яку хтось колись міг бачити: проведена в місячному сяйві тринадцятирічною дівчиною в подертому вбранні, яка сидить на олтарі, а поруч юрма вірян терпляче чекає — без руху, із палаючими очима. І раз у раз клацання клешень замість голосу ксьондза.
Жоден із привидів не підійшов до Ніни на відстань, ближчу за півметра, наче її оточувало невидиме коло.
Дівчина подумала про Лиса й Лукаша (чи надворі вони в безпеці?), а потім повернулася до незагрозливих тем.
