Ба більше, зовсім не обов’язково, щоб теорії плавно переходили одна в одну. Чудовим прикладом слугує людський мозок. Це орган, який складається з мільярдів взаємопов’язаних нервових клітин — нейронів, і так само, як щодо води, безглуздо говорити про свідомість окремого нейрона. Свідомість — це емерджентне явище, яке виникає в разі поєднання величезної кількості примітивних нервових клітин. Взаємодію цих клітин чудово описує наука нейробіологія. Дослідженням свідомості ж займається психологія. І поки що вчені не розробили жодної наукової теорії для пояснення, як на основі першого виникає друге. Як саме обмін електричними сигналами між примітивними клітинами дає нам змогу мріяти, усвідомлювати себе й абстрактно мислити. На мою думку, така теорія ніколи й не з’явиться. Свідомість є таким складним емерджентним феноменом, що психологія, яка описує її як явище, практично не має точок дотику з нейробіологією, що описує окремі клітини, з поєднання яких ця свідомість постає. Немає якоїсь мінімальної, порогової кількості нейронів, після з’єднання яких зароджується свідомість. Утім, це не означає, що одна з двох теорій хибна. Вони обидві правильні, просто описують один і той самий об’єкт на цілковито різних рівнях.
Так, наука іноді помиляється. Можна пригадати хибну теорію ефіру, що у XIX столітті постулювала існування фізичного середовища, начебто необхідного для поширення електромагнітних хвиль, чи той же талідомід — колись популярний серед вагітних жінок седативний засіб, який порушував ембріональний розвиток плоду та спричиняв розвиток каліцтв у новонароджених. Попри це треба розуміти, що саме наука знаходить власні помилки першою. Не було й не могло бути такого, що вчені винайшли талідомід, а першими про його токсичність заявили екстрасенси. Чи священики. Чи астрологи написали замітку в районній газетці.
Отож так, нові теорії таки приходять на зміну старим — це природний процес, наука розвивається й коригує сама себе, — проте хибно вважати, що наші нащадки з цих старих теорій сміятимуться.
Старіння — це природний процес, притаманний майже всім живим організмам. Але чому ми старіємо? Запитання начебто здається безглуздим, адже все, що бачимо довкола — живе чи неживе, — з часом зношується та руйнується. Клітини людського тіла не є винятком. Упродовж життя вони поступово деградують через окислювальний стрес, вплив космічного випромінювання, накопичення відходів життєдіяльності тощо й зрештою гинуть. Така відповідь цілком могла б задовольнити, якби не одне велике «але». Старіння — це процес, притаманний більшості, та все ж не всім живим організмам. У природі існують одноклітинні мікроби, які не старіють. У тілі людини наявні клітини, як-от статеві чи ракові, які здатні ділитися нескінченну кількість разів і залишатися цілковито здоровими, попри космічне випромінювання чи накопичення відходів. Навіть більше, знайдуться багатоклітинні організми, які залишаються вічно молодими. Наприклад, медуза з непоказною латинською назвою