Теорія неймовірності полностью

Так ось — кровопускання та пласка Земля не були науковими теоріями. Вони ні на чому не ґрунтувалися. Це просто вигадки, які з певних причин упродовж тривалого часу побутували як істинні, не маючи під собою жодних доказів. Наука в сучасному її значенні постала лише після розриву з теологією (це відбулося на межі XVII–XVIII століть), і відтоді справжні наукові теорії — ті, що пройшли перевірку науковим методом, — нікуди не зникають. Так, вони іноді перетворюються на частину нових, більш точних теорій, але це аж ніяк не робить їх хибними.

Візьмімо, до прикладу, закон усесвітнього тяжіння. Ньютон сформулював його ще 1687-го, й упродовж двохсот п’ятдесяти років цей закон залишався основоположною теорією гравітації. Втім, на зорі XX століття Ейнштейн збагнув, що гравітація зумовлена не взаємним притяганням тіл, а викривленням простору, й описав це в загальній теорії відносності. Нова теорія пояснила явища, які закону всесвітнього тяжіння виявилися не до снаги (як-от аномальне зміщення орбіти Меркурія). Вона також передбачила огинання світлом масивних небесних тіл на кшталт зірок і сповільнення годинників на орбіті, без урахування якого GPS-системи не працювали б коректно. Загальна теорія відносності беззаперечно є кращою теорією гравітації, та чи доводить вона хибність закону всесвітнього тяжіння? Аж ніяк. Варто розуміти, що ідеальних теорій не буває. Навіть найдосконаліша наукова теорія не відображає реальності стовідсотково точно. І закон усесвітнього тяжіння досі успішно застосовують для розв’язання більшості задач про взаємодію тіл, які рухаються зі швидкостями, меншими від швидкості світла.

Чи Ейнштейнівська загальна теорія відносності є остаточною теорією гравітації? Ні. Ця теорія, на жаль, не дає змоги розкрити, що відбувається всередині чорних дір, вона нічого не згадує про гравітаційну взаємодію на мікроскопічному рівні. Тобто в майбутньому обов’язково з’явиться нова, розширена теорія гравітації, чи й навіть не одна, проте поява цих теорій аж ніяк не суперечитиме закону всесвітнього тяжіння чи загальній теорії відносності. Нова теорія просто поглине їх.

І гравітація — не єдиний приклад. Так звана Стандартна модель у квантовій фізиці описує, як елементарні частинки на кшталт кварків, електронів і фотонів взаємодіють на фундаментальному рівні. На сьогодні це найточніша теорія за всю історію науки. Її передбачення збуваються з точністю до мільйонної частки відсотка. Але знову ж таки: чи є Стандартна модель вичерпною? Остаточною? Ні. Вона не охоплює темної матерії та нічого не каже про те, що таке темна енергія. Раніше чи пізніше Стандартна модель буде частиною всеосяжної Теорії всього. Втім, це не зробить її хибною. Важко уявити, що вчені майбутнього вважатимуть смішною та недолугою теорію, яка дає нам змогу передбачати результати квантово-механічних експериментів із такою запаморочливою точністю.

Суть у тім, що різні теорії описують реальність на різних рівнях. Це можна пояснити такою властивістю, як емерджентність. Емерджентність — це коли в складній системі проявляються властивості, які не є сумою властивостей її складників.

Візьмімо воду. Безглуздо використовувати характеристику «мокра» для опису окремої молекули води. Одна молекула не може бути мокрою. Мокра — це емерджентна властивість великого скупчення молекул H₂O. І ось у чому річ: те, що ми знаємо, що вода складається з дрібних, умовно «немокрих» молекул, аж ніяк не робить її менш мокрою. Перше не суперечить другому. Вода — мокра та текуча. Це теорія, яка описує воду на макрорівні. І водночас вода — сукупність мікроскопічних молекул H₂O. Можна продовжити: молекула H₂O — це хімічно поєднані два атоми водню й один атом кисню. Атоми водню та кисню своєю чергою — це скомбіновані протони, нейтрони й електрони. А протони й нейтрони — це набір різних кварків. Кожен наступний рівень реальності описує інша наукова теорія, проте вони не заперечують одна одну, а навпаки доповнюють.