— Розумію, але не згодна. — Веда нахмурилась, наче дівчина зачепила болючу струнку в її душі. — Одне з найвелич-ніших завдань людства — це перемога над сліпим материнським інстинктом. Тільки колективне виховання дітей спеціально навченими і відібраними людьми може створити людину нашого суспільства. Тепер майже нема шаленої, як у сиву давнину, материнської любові. Кожна мати знає, що цілий світ голубить її дитину. От і зникла інстинктивна любов вовчиці, яка народилася з тваринного страху за своє дитя.
— Я це розумію, — сказала Ніза, — але якось розумом.
— А я вся, до кінця, відчуваю, що найбільше щастя — приносити радість іншій істоті, тепер доступне будь-якій людині будь-якого віку. Те, що в колишніх суспільствах було можливе тільки для батьків, бабусь і дідусів, а найбільше для матерів… Навіщо неодмінно весь час бути з маленьким — адже це теж пережиток тих часів, коли жінки вимушено вели вузьке життя і не могли бути разом з своїми коханими. А ви будете завжди разом, поки кохаєте…
— Не знаю, але часом так хочеться, щоб поруч ішла крихітна, схожа на нього істота, що стискуєш руки… І… ні, я нічого не знаю!..
— Є острів Матерів — Ява. Там живуть усі, хто хоче сам виховати свою дитину.
— О ні! Але я не могла б бути й вихователькою, як ті жінки, що особливо люблять дітей. Я відчуваю в собі так багато сили, і вже раз була в космосі…
Веда пом’якшала.
— Ви — втілення юності, Нізо, і не тільки фізично. Як усі дуже молоді, ви не розумієте, стикаючись з суперечностями життя, що вони — саме життя, що радість кохання обов’язково приносить тривоги, турботи і горе, тим більші, чим глибше кохання. А вам здається, що все загине від першого удару життя…
При останніх своїх словах Веда раптом збагнула. Ні, не тільки в юності причина тривог і жагучих поривань Нізи!
Веда припустила властиву багатьом помилку: вона вважала, що рани душі заживають одночасно з тілесними пошкодженнями. Зовсім не так! Довго-довго лишається ще рана психіки, глибоко захована в здоровому фізично тілі, і може відкритись несподівано, іноді від зовсім незначної причини. Так і в Нізи — п’ять років паралічу, хоч і з втратою свідомості, але такого, що лишив згадку про себе в усіх клітинках тіла, жах зустрічі з страшним хрестом, який мало не погубив Ерга Ноора.
Вгадавши напрямок думок Веди, Ніза глухо сказала:
— Після залізної зірки я не можу позбутися дивного відчуття. Десь у душі є тривожна порожнеча. Вона існує разом з упевненою радістю і силою, не відкидаючи їх, але й не згасаючи сама. Та боротися з нею я можу лише тим, що захопить мене всю, не лишаючи на самоті з цим… Тепер я знаю, що таке космос для самотньої людини, і ще більше схиляюся перед пам’яттю перших героїв зореплавання!
— Я, здається, розумію, — відповіла Веда. — Я була на розкиданих серед океану маленьких острівцях Полінезії. Там в години самотності перед морем тебе всю охоплює безмежний смуток, наче тоскна пісня, що тане вдалині. Очевидно, древня пам’ять про первісну самотність свідомості говорить людині, якою кволою і приреченою вона була раніше у своїй клітинці-душі. Тільки спільна праця і спільні думки можуть врятувати від цього — прибуває корабель, здавалося б, ще менший, ніж острів, але неосяжний океан уже не той. Жменька товаришів і корабель — це вже особливий світ, який поривається в доступні й покірні йому далі. Так і корабель космосу — зореліт. У ньому ви з відважними і сильними товаришами! Але самотність перед космосом… — Веда вдригнулася. — Навряд чи людина здатна пережити її.
Ніза пригорнулась до Веди ще міцніше.
— Як правильно ви сказали, Ведо! Через те я й хочу всього зразу…
— Нізо, я полюбила вас. Тепер я більше згодна з вашим рішенням… Воно мені здавалося божевільним.
Ніза мовчки стиснула Ведину руку і вдячно ткнулася носом в її холодну од вітру щоку.
— Та чи витримаєте ви, Нізо? Це ж надзвичайно трудно!
— Про які труднощі ви кажете, Ведо? — обернувся Ерг Ноор, почувши її останній вигук. — Ви змовилися з Дар Вітром? Він уже півгодини переконує мене віддати молоді мій досвід астрольотчика, а не вирушати в політ, з якого не повертаються.
— І що ж, пощастило переконати?
— Ні. Мій досвід зореплавання ще більш потрібен, щоб повести «Лебедя» до мети, туди, — Ерг Ноор показав на світле беззоряне небо, де, нижче від Малої Магелланової Хмари, під Туканом і Водяною Змією, мав світитися яскравий Ахернар, — довести по шляху, по якому не пройшов ще жоден корабель Землі чи Кільця!
З останнім словом Ерга Ноора за його спиною спалахнув із-за небосхилу край ранкового сонця, проміння якого змело всю таємничість світанку.
Четверо друзів підійшли до моря. Океан дихав холодом, накочуючи на положистий берег ряди безпінних хвиль — важкі брижі бурхливої Антарктики. Зацікавлена Веда Конг дивилась на сталеву воду, яка швидко темніла на глибині й набирала під промінням низького сонця лілуватого відтінку льоду.
Ніза Кріт стояла поряд у шубці з голубого хутра і такій же круглій шапочці, з-під якої вибивалися пасма темно-рудого волосся. Дар Вітер мимохіть за милувався нею і спохмурнів.
