Дар Вітер пізнавав обриси, знайомі з дитинства по знімках із супутників. Ось увігнута лінія з направленими поперек неї темніючими смужками гір. Праворуч блищить море, а прямо під ногами — вузька передгірська долина. Йому сьогодні пощастило: хмари розійшлися над тією ділянкою планети, де тепер живе і працює Веда. Там, біля підніжжя рівних уступів чавунно-сірих гір, десь стародавня печера, яка просторими поверхами заглиблюється в Землю. Там Веда вибирає з німих і курних уламків минулого життя людей ті крупинки історичної правди, без якої не можна ні зрозуміти сучасне, ні передбачити майбутнє.
Дар Вітер, схилившись з платформи із рифлених листів цирконієвої бронзи, послав у думках привіт сумнівно вгаданій точці, що зникла під крилом нестерпно сяючих перистих хмар, які насувалися з заходу. Нічна темрява стояла там усіяною сяйвом зірок стіною. Шари хмар висувалися велетенськими плотами, що звисали одип над одним. Під ними в темніючому проваллі поверхня Землі котилася під стіну мороку, ніби назавжди зникаючи в небуття. Покрив ніжного зодіакального сяйва огортав планету з затіненого боку, світячись у чорноті космічного простору.
Над освітленим боком планети стелився голубий хмарний серпанок, відбиваючи потужне світло сталево-сірого Сонця. Кожен, хто глянув би на хмари без затемнюючих фільтрів, втратив би зір, як той, кому довелося б обернутися в бік грізного світила, перебуваючи поза захистом тисячі кілометрів земної атмосфери. Короткохвильові жорсткі промені Сонця — ультрафіолетові та рентгенівські — струмували потужним, вбивчим для всього живого потоком. До них долучалася постійна злива космічних частинок. Зірки, які знову спалахнули, чи галактики, які зіткнулися в неймовірній далечині, посилали в простір смертоносне випромінювання. Тільки надійний захист скафандра рятував працюючих від загибелі.
Дар Вітер перекинув запобіжний трос на другий бік і вирушив опірною балкою назустріч сяючому возу Великої Ведмедиці. Гігантська труба була скручена на всю довжину майбутнього супутника. По обидва її кінці височіли гострі трикутники, що підтримували величезні диски випромінювачів магнітного поля. Коли встановлять батареї, які перетворюють голубу радіацію Сонця на електричний струм, можна буде не прив’язуватись і пересуватися вздовж магнітних силових ліній з напрямними пластинами на грудях і спині.
— Ми хочемо працювати вночі, — несподівано зазвучав у його шоломі голос молодого інженера Кад Лайта. — Світло обіцяв датрі командир «Алтаю»!
Дар Вітер глянув ліворуч і вниз, де, як сонні риби, висіло кілька зчеплених разом вантажних ракет. Вище, під плоским зонтом — захистом від метеоритів і Сонця, — ширяла зібрана з листів внутрішньої обшивки тимчасова платформа, де розкладали і складали частини, що прибували в ракетах. Там, мов темні бджоли, скупчилися працівники, спалахуючи світлячками, коли відбивна поверхня скафандра виглядала з тіні захисної парасольки. Павутиння тросів розходилося від зяючих чорнотою отворів у боках ракет, звідки крізь зняту обшивку вивантажували великі деталі. Ще вище, прямо над зібраним каркасом, група людей у дивних, часом кумедних позах поралася біля громіздкої машини. Одне кільце берилієвої бронзи з боразонним покриттям важило б на землі добру сотню тонн. Тут це громаддя слухняно висіло біля металевого скелета супутника на тонкому тросі, призначенням якого було зрівняти інтегральні швидкості обертання навколо Землі всіх оцих ще не зібраних частин.
Ті, що працювали тут, стали спритними і впевненими, коли звикли до відсутності — точніше, до мізерності — сили тяжіння. Але цих вправних працівників скоро доведеться замінити новими. Тривала фізична праця без ваги спричинялася до порушення кровообігу, який міг стати стійким і при поверненні на Землю перетворив би людину на інваліда. Тому кожен працював на супутнику не більше як сто п’ятдесят робочих годин і повертався на Землю, пройшовши реакліматизацію на станції «Проміжна», що оберталася на висоті дев’ятисот кілометрів над планетою.
Дар Вітер, що керував складанням, намагався не брати на себе фізичного навантаження, хоч як хотілося йому іноді прискорити ту чи іншу справу. Йому треба було протриматись тут, на висоті п’ятдесяти семи тисяч кілометрів, кілька місяців.
Дати згоду на нічну працю означало ще більше прискорити термін повернення своїх молодих друзів униз на планету і раніше строку викликати зміну. Другий планетоліт, переданий будівництву, — «Баріон», — перебував в Арізонській рівнині, де біля екранів телевізорів і пультів реєстраційних машин сидів Гром Орм.
