Атмосфера тиснула на Левка: повітря наскрізь просякло запахом пивних відрижок і неприємним, розбурканим гамором.
Потягуючи пляшкове «Stella Artois», хлопець поволі заводився. Він ненавидів чекати. Він видудлив уже дві третини пива, та який кайф у тому, щоб сидіти на самоті й цмулити на голодний шлунок теплувате пиво, не маючи змоги замовити піцу? Точніше, замовити він міг, але мусив чекати на Джоніка. Хлопці не бачилися майже два роки — від часу випуску з Водника. І тепер, коли нарешті знайшли можливість викроїти день для зустрічі, колишній командир 521-го взводу спізнювався на двадцять п’ять хвилин.
Спливло ще трохи часу. Голод квилив у шлунку. Левко струснув кистю, вивільнивши з-під манжета сріблястий «Tommy Hilfiger», придбаний перед минулим Різдвом у duty-free магазині на поромі «Viking Line[17]» між Стокгольмом і Гельсінкі. Глянув на синій циферблат. О пів на сьому. Нехай іде в дупу! Не сидіти ж увесь вечір голодному! Він вирішив замовити улюблену «Капрічозу» з убивчими червоними перчиками, від якої очі вивалюються з орбіт, а кишки аж куріють (чи навпаки, очі димлять, а кишки випадають — у кого як), і тієї самої секунди побачив Джоніка. Командир 521-го підіймався сходами.
Найперше, що впадало в око, це те, що від часу їхньої останньої зустрічі Гена конкретно набрав вагу: погладшав щонайменше кілограмів на п’ятнадцять. Із жилавого чорнявого юнака Джонік перетворився на огузкуватого сільського дядька. Лице покруглішало, під очима з’явилися драглисті припухлості.
Ступивши до зали, Гена роззирнувся й побачив Левка.
— О, Бартош! — вигукнув, проштовхуючись між столами. — Вибачай, старий, затримався. Ну, ти ж розумієш, — діти…
У Левка зачухався язик спитати: «На ’кий хер ти настругав їх стільки?» Розважливий Джонік несподівано для всіх одружився перед початком п’ятого курсу. Перед дипломним захистом у нього народився первісток. Хлопчик. Через рік з’явилася ще одна дитина — цього разу дівчинка.
Утім, Левко прикусив язика. Часи, коли вони могли ставити один одному запитання такого штибу й не ображатися, поросли травою.
— Та розумію. Міг хоча би дзвякнути, що затримуєшся.
Вони замовили салати й піцу й… умовкли. Несподівано після більш як року розлуки друзі не знали, про що говорити.
— Ти схуд… — зрештою мовив Джонік.
Левко знизав плечима.
— Байдуже, — обдивився колишнього командира й вирішив, що не коментуватиме його фігуру. А тоді раптом схаменувся: якого біса? Це ж Джонік, його ліпший друг! — А ти жирний кабан!
Джонік реготнув.
— Таке життя, чувак. У тебе ще все попереду.
Левко поліз до кишені й витягнув звідти синій квадратний магнітик на холодильник.
— Це тобі, — на магніті стояла абревіатура KTH: обведена дугами з білих дубових листків і увінчана короною. Внизу під літерами йшов напис «Vetenskap och konst»[18].
— Дякую! Це з твого університету?
— Так, — гордо проказав Левко. — Герб Королівського технологічного інституту[19].
Лео подав на грант до Шведського інституту[20] й за три місяці поїхав на навчання до Стокгольма, столиці Швеції, в Королівському технологічному інституті. Хлопець другий рік навчався у магістратурі Департаменту промислової екології серед студентів із усього світу, яких зібрали в рамках програми IIEP — International Industrial Ecology Program[21]. Власне, навчання добігало кінця. Влітку він повинен був захищати диплом.
— Круто, — прогув Гена, обертаючи в руках подарунок. Було помітно, що хлопець на миттєвість «просів» чи то від ностальгії, чи то від легких заздрощів. В очах зажевріли вогники жалю: то мало бути його життя. Його, а не Левкове. Джонік уявляв, що таке навчання за кордоном: інтернаціональне студмістечко, купа друзів із усіх закутків планети, недільні вечірки, відомі професори та зна-а-ачно більші перспективи у майбутньому. З його головою, математичними здібностями та знанням мови Джонік більше пасував для магістратури в ЄС. Та доля розсудила по-інакшому. В якомусь місці кілька років тому він звернув не туди, й життя повело його інакшою дорогою.
— Як ти взагалі? — поцікавився Левко. — Бізнес пре чи так собі?
Через рік після випуску з університету Гена заснував фірму із продажу та встановлення металопластикових дверей і вікон. За сім місяців йому вдалося непогано розкрутитися.
— Не скаржусь. Усе гаразд, особливо як для Рівного, та діти… це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.
— Ви з дружиною хоча б десь відпочивали минулого року?
— Куди там! — розвів руками Джонік. — Для мене відпочинок — це дві години сну між вечерею й тим моментом, коли у молодшої почнуть різатися зубки.
— Жесть…
Офіціантка принесла замовлення, поставивши піцу на дерев’яних тарілках перед хлопцями.
— А ти кудись збираєшся?
— Ага, — кивнув Левко, витягуючи із хрумкотливого коржа паруючий трикутник. — Ми з друзяками завершуємо навчання й думаємо відзначити кінець студентського життя великою поїздкою. Я тому й приїхав — щоб вициганити в батьків трохи грошей, бо боюся, що без стабілізаційного вливання однієї стипендії на хорошу авантюру не вистачить.
