Сьома відчув, як кольнуло під серцем. Раніше, завдяки розвинутій дедукції, хлопець бачив життя щонайменше на кілька годин уперед. Якщо на горизонті зринали неприємності, він чітко й основне своєчасно знав, що робити, щоби їх спекатися. Від сьогоднішнього ранку події стали розвивалися занадто швидко, й Семен більше не усвідомлював, до чого все йде. Віднині цілісної картини майбутнього не існувало, вона розпливалася, наче акварельний малюнок під дощем. І невідомість лякала.
— Чувак, вони полетіли в бурю, — росіянин підняв очі до хмар, які, набрякаючи, важчали та підсувалися до джунглів. — Вони можуть повернутися будь-коли. Вони можуть у буквальному сенсі завтра сісти нам на голови.
Левко також усе зважував. Так, імовірність несподіваного повернення додасть справі перцю. Проте якщо вони відступляться, доведеться чекати на приліт Джейсона два, три, може, чотири дні. Бруґмансія зів’яне, а він сам згорить від хвилювання.
— Завтра, — жорстко відкарбував українець. — Завтра в обід ми починаємо.
Він підхопився, тим самим показуючи, що тему закрито, й… здригнувся. На стежці, що бігла повз піраміду, розставивши ноги, стояв Амаро Кіспе. Він хижо вищирився, нагадуючи хлопцям, хто тепер за старшого у Паїтіті. Виждавши, коли всі голови крутнуться в його бік, коротун випустив у напрямку бранців довгу цівку жовтої слини, розвернувся й, задерши носа, закрокував геть.
Здавалось, із настанням темряви спека тільки подужчала. Хмари опустилися так низько, що, стоячи на верхній терасі й увімкнувши навіть найслабший кишеньковий ліхтарик, можна було штрикати їх променем.
Вітру, як і раніше, не було.
Сатомі повернулася з кухні, де допомагала Марко Молінарі вимити тарілки. Хлопці сиділи в темряві, борючись з неприємним бурчанням у животах. Відчуття були, наче перед важливим університетським екзаменом: тремтіння, цілковитий вакуум під ребрами та постійне бажання збігати до туалету.
— Ви спите? — пошепки спитала японка.
— Ні, — долинув із чорноти напружений голос Левка.
— Я щойно з кухні, — дівчина присіла на краєчок матраца. — Завтра на обід готуватимемо рис, салат із залишків зелені, курячі стегенця з двома соусами на вибір, точніше, буде один соус і якась підливка, мабуть, із-під тих самих стегенець, а також чай і узвар.
— Кидай в усе, крім рису, — порадив українець. — Особливо, постарайся, щоб листя потрапило в каструлі, де варитимуться соус і курятина. І ще, звісно, чай.
«Іще нема чого кидати», — подумав Сьома, та промовчав.
— Чому не рис? — відсторонено прокоментував Ґрем: — Це ж гарнір, його їстимуть усі.
— Бо в білому рисі жовті шматочки пелюсток впадатимуть в очі та можуть викликати підозри. Крім того, нам доведеться обідати з усіма, а отже, маємо щось поїсти. Ми сточимо рис, решту непомітно викинемо з тарілок.
— Що з вартовими? — нагадав Семен.
Левко нахилився до росіянина та зашепотів на вухо. Сьома спершу почервонів, потім кисло всміхнувся, хитаючи головою з боку в бік, і нехотячи спитав:
— Зараз?
— Ні. Давай за дві години. Нехай мачігуенга полягають.
Сьома й Левко вибралися на терасу й, присвічуючи ліхтарем, перевальцем посунули до навісів. Біля ангарів горіло півдесятка підвісних світильників — решту верхньої платформи огортала темрява. Після 22:00 у бараках, як у армійських казармах, гасили світло.
Українець стискав під пахвою нетбук, а в руці ніс зарядний пристрій до нього.
Зірвався вітер. Він налітав короткими, проте дужими поривами, ляскаючи навісами, розтріпуючи листя пальм і примушуючи сельву хвилюватися, немов штормове море. Одного разу Семен відірвав промінь од землі та спрямував угору. У небі клекотало, наче в казані. Хмари нагадували шматки шерсті, видерті з хутра гігантського сірого звіра.
Спека не спадала.
— Ей! Ви куди? — гукнув до них вартовий, який розвалився в розкладному кріслі між пірамідами та кухнею.
— Buenas noches, señor! — привітався Сьома іспанською, а потім чомусь удав, що не розмовляє, хоча насправді знав castellano[133] не гірше за англійську. — Estamos aquí… porque no podemos allí, — хлопець висолопив язика, зобразивши, яка внизу спека. Потому тицьнув двома пальцями собі на очі, а тоді на нетбук під пахвою Левка. — Película… ver películas[134].
На терасі було не набагато прохолодніше, ніж у Твердині, проте охоронець дозволив.
Хлопці всілись, розкрили нетбук і ввімкнули звук на повну потужність. Через кілька секунд терасою розлетілося непристойне охкання — Сьома запустив фільм для дорослих. Упізнавши звуки, охоронець розвернувся й застиг у нерішучості. Хлопці зацокали язиками, заахали та заляскали долонями по столі, показуючи, як їм до вподоби карколомні й далекі від реальності сцени на екрані. За мить, ніби ненароком зауваживши вартового, що переминався з ноги на ногу за кілька метрів від них, Семен махнув рукою.
— Давай, підходь, — і недвозначно тицьнув пальцем у екран.
Перуанець наблизився. За хвилину він уже цокав і ахав голосніше за хлопців.
