Почувши галас, з іншого кінця тераси причвалав другий вартовий, котрий, як і його колега, багато тижнів не бачив жодної жінки. Йому заборонялося покидати ділянку, ввірену для патрулювання, проте Джейсона не було, Амаро спав, та й узагалі — що, в дідька, може трапитись у цих нетрях?
Сьома дав їм подивитися «кіно» хвилин двадцять, виждав, поки бідолахи дійшли до кондиції, а тоді почав позіхати. Небавом Левко приєднався до нього.
— Сон… ми спати, — сказав росіянин, показуючи, що вимикатиме нетбук.
У перуанців хіба дим із вух не повалив. Вони зарепетували, водночас заторохтіли, невлад упрошуючи Семена лишитись. Сьома був непохитним.
— У-у, — мотав головою хлопець. — Ми спати, — позіхав і тицяв пальцем на вхід у надра Паїтіті.
Вартові підвищили голоси. Почали погрожувати, на що Семен демонстративно хряснув кришкою нетбука.
Один із перуанців — той, що підійшов до стола першим, — хапнув Сьому за передпліччя, грізно глянув у вічі та промовив ламаною англійською:
— Атпустіть калькулятар тут.
Суперечка була безглуздою, бо перуанці мали автомати, проте росіянин узявся заперечувати: показував на небо, на комп’ютер, говорив про дощ. Зрештою, домовилися: Сьома залишає нетбук, але вартові дивляться кіно не під навісом, а в якомусь затишному й сухому місці. Наприклад, у ангарі.
— О’кей? — востаннє перепитав Сьома, випроставши праву руку в напрямку ангарів, сталеві боки яких чорніли за вертолітним майданчиком.
Перуанці заремиґали, тицькаючи вгору великими пальцями.
— О’кей, о’кей!
І Семен віддав їм ноутбук.
Досягнувши галереї, що вела до підземелля, хлопці не стали спускатись. Спинились і вимкнули ліхтарик. Чекали, щоби переконатися, що вартові не повернуться.
— Вони сперечалися, де краще заховатися від дощу, — сказав Сьома. — Думаю, вони не в’їхали, що ми їх розвели.
— Чудово. Отже, ще півгодини — й починаємо, — прошепотів Левко.
На годиннику було за десять північ.
Вітер розійшовся, й сельва зловісно шуміла. Хмари повзли низько: моторошні кошлаті моцаки проступали навіть без ліхтаря. Пахло озоном.
Щойно хлопці й дівчина вистромилися з галереї, буревій став відтісняти їх до бараків. Іти, не пригинаючись, не вдавалось. Левко ніс торбину, пошиту зі шматків футболки, й моток тоншої альпіністської мотузки. Ґрем тягнув на плечі канат. Сьома тримав у руках ліхтар. Вони пройшли повз навіси — стільці поперекидало вітром і винесло на стежку — й без пригод дісталися до намету-їдальні.
Цієї миті торохнула перша блискавка.
Небо розірвалося з оглушливим тріском. Крізь залиту крицево-синім світлом діру вихопилися голки полум’я. Блискавки розкремсали на шмаття кипляче небо, й одна з них, корчачись, обвалилась у ліси за сотню метрів від Твердині. На секунду стало світло, як удень, і друзі побачили, що половина центральної піраміди повністю вгрузнула в сіру імлу, а обривки найнижчих хмар, як кущі перекотиполя, пролітають терасою.
Сатомі скрикнула та схопилася за Ґрема. Хлопці поприсідали ще нижче та повтягували шиї. Відголоски грому висіли над сельвою секунд десять, поки не розчинились у вітрі.
Левко повернув голову, спробувавши в темряві зазирнути в Семенове обличчя, проте розрізнив лише невиразний контур. Хлопці думали про однакове: якщо почнеться гроза, то височенне громаддя Паїтіті, що здіймається посеред рівнинної сельви, буде чи не єдиною ідеальною мішенню для блискавок. Вони лупитимуть на терасі в усе, що можна й не можна. Якби цієї миті росіянин запропонував скасувати спуск по бруґмансію, Левко з радістю погодився б. Усе від початку пішло не так, як він собі уявляв. Натомість Семен намацав у темряві плече українця та сказав:
— Давай мотузку.
— То мені йти? — озвалася Сатомі. Судячи з голосу, бажання починати операцію в таку погоду в неї було не більше, ніж у Левка.
— Так, — промовив Сьома, — заховайся біля меншої піраміди та стеж, чи не йтиме хтось від ангарів. Але на саму піраміду не лізь.
— Чому? — японка несвідомо горнулася до мулата.
— Так треба, — буркнув росіянин.
Ґрем поцілував дівчину в скроню та відпустив її. Гнана вітром у спину, японка швидко щезла в темряві.
Семен тим часом, присівши на одній нозі, прив’язував мотузку до крайнього правого, якщо дивитися від входу, прикілка намету-їдальні. За півхвилини все для спуску на майданчик шостого рівня було готово.
— Один виблиск — ховайтеся, три поспіль — усе гаразд, — нагадав росіянин.
— О’кей.
— Щасти.
Першим, ледь тримаючись за линву, з’їхав Левко. Ґрем скинув йому канат, потому спустився сам. Підхопивши моток, хлопці задріботіли уздовж стіни на захід.
Семен лишився наодинці та, не втримавшись, узявся гризти нігті. У певному сенсі йому випала найважча в цій операції роль — чекати. Відтепер тупо чекати.
