— Це може бути тільки маленька японка, — інших жінок у Паїтіті не було. Зненацька перший вартовий підтягнув труси й став застібати ширінку: — Піду подивлюсь.
Невідомо, що підштовхнуло його — спогад про симпатичну Сатомі й бажання втілити свої фантазії в життя з реальною жінкою чи несподіваний докір совісті через самовільно покинутий пост, — але перуанець, затягнувши пояс і прихопивши ліхтар, потюпав до виходу.
— За такої погоди? — кинув навздогін другий. — Як знаєш, — він не мав наміру гаяти час на такі дурниці. Наразі були й цікавіші речі.
Перший охоронець відчинив двері й пірнув у темряву, скулившись від кількох краплин, які впали за комір, а другий тим часом відмотав ролик назад — до свого улюбленого епізоду — та продовжив задовольняти себе.
— Погано, що дме з півночі, — пробубнів Левко.
— Ага, бадді.
«Певна річ, то ж туди не тобі лізти…» — зморщив носа українець.
Хлопці спинилися біля місця, що кілька годин тому вибрали для спуску.
Вітер налітав на прямовисну стіну Паїтіті, відбивався, кидаючись на зустрічний потік, і закручувавсь у небувалі за силою турбулентні вихори. Хлопців смикало то назад, то вперед, заледве не зносячи з тераси. Левко вдруге пошкодував про свій поспіх: операцію слід було відкласти — гіршої погоди для спуску вниз годі вигадати. Стоячи лицем до півночі, було неможливо дихати: буревій набивав вітром горлянку, не випускаючи з легень вуглекислий газ.
Ґрем розмотував канат. Левко підступив до краю, зиркнув униз і не розгледів нічого. Товста ворсиста мотузка зникала в пітьмі.
— Утримаєш мене? — українець повернув голову до мулата. — Тут добряче смикає.
Американець не відповів.
— Ти зможеш мене втримати? — повторив Левко, подумавши, що Ґрем не розчув.
За кілька сотень метрів від них розчахнулося небо, сипонувши врізнобіч поламаними фіолетовими блискавками. Одна з них кресонула з півночі на південь, проскочивши якраз над головами хлопців і звергнувши на них лавину тріскучого гуркоту. Твердиня задвигтіла. Не так щоб дуже, немов палуба океанського лайнера під час крутого повороту, та все ж відчутно.
І мулат, і українець присіли, причавлені гуркотом, і водночас подумали про Сатомі. Вони знаходилися на кілька метрів нижче від верхньої тераси й тому не бачили, що блискавка ввігналась у велику піраміду, інакше покинули б усе й помчали рятувати дівчину.
— Бля-а-а-а! — від перестраху закричав Лео. — Я не буду туди лізти!
Один із вихорів зачепив своїм моцаком Ґрема та штовхнув його на українця.
— Ти мені не довіряєш? — апатично промовив мулат. — То не лізь.
І щось у тому «не лізь» боляче різонуло Левка. Ґрем, попри те, що йому не потрібно було повзти вниз і теліпатися над п’ятдесятиметровою прірвою, відверто не хотів продовжувати. Боїться? А може, ще гірше — не хоче тікати? Хлопці зчепилися поглядами, забувши, що нині не час з’ясовувати стосунки. У Левка нуртувало в серці, а в голові кублилися недобрі думки, серед яких проскакувало навіть хворобливе бажання зіштовхнути американця в безодню, раз і назавжди поклавши край їхньому суперництву.
По траві залопотіли поодинокі краплі дощу, й Левко першим відвів погляд.
— Розкручуй далі, — українець торкнувся рукою каната й випростався.
Останні два метри мотузки Ґрем обмотав навколо пояса та зав’язав спереду вузлом.
— Не дрейф, — із незмінним відстороненням сказав мулат. — Я втримаю.
Потому відступив на крок і обома руками перехопив мотузку нижче від вузла.
— Уперед!
— З Богом… — шепнув Левко, почепив на шию пошиту Сатомі торбинку та ступив у прірву.
Перші три-чотири метри спускатися було легко. Вільний кінець каната під поривами вітру розгойдувався й норовив висмикнутися з рук, однак українець наловчився втримувати його колінами. Левко незчувся, як, лишивши позаду середину шостого рівня, віддалився від муру. Ноги більше не торкалися каменю, й відбитий потік повітря миттю підхопив його та відтягнув іще далі.
— О-о-о! — вихопилось у хлопця. Він пролетів по дузі над прірвою, після чого новий зустрічний порив бурі жбурнув його назад на стіну.
ТОРОХ! Левку здалося, що кістки в його тілі на мить зсунулися зі своїх місць, а потім стали на них назад. Хоча стали, мабуть, не всі. Під ребрами підозріло закололо. Хлопець глибоко вдихнув, розмірковуючи, що краще — розтиснути коліна, повиснути на самих руках і спробувати знайти ногами опору чи далі триматися за мотузку, — коли його вдруге понесло від стіни. Чіпляючись за канат, неначе мавпа за ліану, Левко секунд двадцять розгойдувався над прірвою. А тоді — новий порив, болісне зіткнення та зірочки перед очима. Від удару коліна розтиснулись, і Лео, обдираючи шкіру на долонях, з’їхав на кілька метрів униз.
«Усе, баста!» — подумав українець і випростав ноги. Руки напружилися до краю, злившись воєдино з мотузкою. Долоні пекли. Хлопець знав, що на них уже голе м’ясо, та думав про це відчужено. Борсаючись над проваллям, на такі дрібниці не звертаєш уваги. Невдовзі він натрапив ногами на виступ п’ятого рівня.
Притримуючись носаками кросівок за виступ, Левко виждав кілька секунд і продовжив спуск.
Дощ ущух, так і не почавшись.
