— Усе, що від тебе вимагають: підняти вертоліт і посадити його за 300 кілометрів на захід, десь біля Куско, — сказав Сьома. — Будь-де, де є цивілізовані люди й поліція.
Левко вхопився за озвучену Семеном думку.
— Сем має рацію. Можеш не брати участі ні в чому іншому. Взагалі не втручайся! Ми все зробимо самі. Та пообіцяй: коли я підведу тебе до «Колібрі», ти зробиш усе, що треба. Обіцяєш?
Мулат зиркав спідлоба, наче загнаний у пастку звір.
— Я не… — почав він, але недоговорив.
— Давайте проголосуємо, — вперше за розмову озвалася Сатомі. — Як завжди.
Українець окинув товаришів поглядом, мигцем зваживши шанси, й залишився задоволеним.
— Чудово! Так і зробимо, — Левко випростав ліву руку, а згори на долоню вмостив правий кулак із піднятим, наче у грі в «Мафію», великим пальцем: — Я — за!
Секунд десять нічого не відбувалось, і Лео засумнівався у тому, що правильно оцінив настрої приятелів, як Семен тихо мовив:
— За… — і так само, як Левко, простягнув кулак із відставленим пальцем.
Одразу за росіянином пожвавилася Сатомі.
— Я погоджуюся з усім, що ти казав, Ґреме. Ми беремося за ризиковану справу, що може закінчитися трагі… кгм… не так, як ми плануємо, проте… — дівчина шумно зітхнула, — я підтримую пропозицію Лео та Сема, — крихітний кулачок опустився на ліву долоньку, й лише після того японка боязко вистромила палець із давно обламаним нігтем. — Я хочу спробувати.
— Гаразд, — несподівано легко здався мулат, — хай буде по-вашому.
Семен приклеївся до Ґрема поглядом. Чому так швидко відступився? Через Сатомі?
— Допоможеш? — Левко здивувався не менше за Сьому, та не копав аж так глибоко.
— А як же «взагалі не втручайся», «ми все самі»? — мулат передражнив українця, майстерно пародіюючи слов’янський акцент. — Не геройствуй, Лео. Ти ніби збираєшся лізти по квіти? — Лео кліпнув. — Не думав, хто триматиме мотузку? Може, він? — американець тицьнув у загіпсовану ногу Семена. — Чи вона? — показав пальцем на тендітну японку. А тоді додав спокійніше: — Воля ваша, я допоможу, та хочу, щоб для протоколу зафіксували мою офіційну позицію: ви щойно проголосували за смертний вирок самим собі.
На останні слова Левко не зважав: нехай базікає — зараз настав час діяти. Хлопець повернувся до Семена.
— Чувак, мені потрібні дві мотузки: одна — метрів на три, друга — метрів на двадцять п’ять, можна й на тридцять. Дістанеш?
— Поцуплю в робітників.
— Добре. Спробуй роздобути їх сьогодні.
— Лео, я не знаю, чи…
— Постарайся. Я не хочу скніти тут до Різдва. А ти, — Лео звернувся до Сатомі, — візьми, будь ласка, чиюсь футболку та поший із неї торбинку, таку, щоб на шию повісити.
Японка відповіла беззвучно, самими лиш очима.
Погода змінювалась. Ранкова прохолода швидко вивітрилась, її змінила задуха. Тиск упав, а ртуть у термометрах поповзла вгору. За якусь годину повітря перетворилося на розплавлене скло й стало густим від гарячої вологи. Вітру ніби й не було, проте на відкритому просторі відчувався рух. Повітряні маси пругкою стіною повзли над сельвою, набрякаючи мокротою та розпарюючись, як у топці парового котла.
Перепад тиску був таким значним, що у Твердині утворилися стійкі протяги. Повітря з підземелля мчало коридорами та з потойбічним присвистом випорскувало на поверхню…
— Ось, — насилу вичавив Семен, скидаючи на підлогу «нори» два мотки мотузки.
— Покликав би нас, ми б допомогли, — сказав Левко.
Мотки були різними. Перший — скручена climbing rope, альпіністська мотузка зеленого кольору з легкого та міцного нейлону, десь із палець завтовшки. Весь моток важив не більше як два з половиною кілограми. Зате другий мав вигляд скрученої бухти грубого канату й тягнув кілограмів на двадцять. Такі в Україні у шкільних спортзалах висять. Лео уявити не міг, як Сьома, шкандибаючи на одній нозі та кривій милиці, спромігся самотужки приволікти другий моток із каменоломень. Семеном аж метеляло від знемоги. Він був увесь мокрий і блищав, неначе начищені блиском для взуття лаковані туфлі. Під очима проступили глибокі коричневі кола, чіткі, немов наведені фломастером.
— Ай, — відмахнувся росіянин, щосили показуючи, що тримається. — Забий.
— Ти ледь на ногах стоїш.
— Ви тільки привернули б зайву увагу. Ви ж туди ніколи не спускались.
— А ти? — Левко несвідомо зиркнув Семенові за спину, наче остерігаючись, що звідти хтось з’явиться. За росіянином протяг гнав слабко освітленим коридором холодне підземне повітря. Воно терлось об стіни, шурхало та шепотіло, мов живе.
— А я проскочив непоміченим. Майже всі каменярі потяглися на терасу обідати.
— Величезний, — буркнув Ґрем, копнувши носаком більший із мотків.
— Вибач, чувак, іншого не знайшлось.
— Агов, друзяки, — очі американця забігали, — їх же десь заховати треба.
Левко машинально потягнувся до перемикача та погасив світло. Відблисків із коридору вистачало, щоб розрізняти силуети один одного.
— Тоншу й гладеньку можна під матрац, — напівпошепки запропонував українець.
